— Ну, по-перше. — мовила Люсі, - тим що здається, ніби корабель по-справжньому рухається. А вода виглядає дійсно вологою. А хвилі такі, наче опускаються й піднімаються.
Звісно, Юстас мав, що на це відповісти, та промовчав — з тієї простої причини, що, глянувши на хвилі, він побачив, ніби ті справді опускаються та піднімаються. Хлопець лише раз плавав на кораблі (та й то не далі Острова Вайт) і пережив страшнючу морську хворобу. Від хвиль на картині йому знову зробилось недобре. Він позеленів і глянув ще раз. І тут вся трійця, пороззявлявши роти, витріщилась на картину.
У те, що вони побачили, доволі важко повірити, навіть читаючи про це, однак майже так само складно для наших героїв було повірити власним очам. Зображення рухалось. Та це не скидалося на кіно — надто справжніми й чистими були барви, — немов простонеба. Ніс корабля врізався у хвилю, знявши цілу зливу бризок. А тоді позаду судна здійнялась хвиля, уперше відкриваючи корму та палубу, які одразу й зникли з наступною хвилею, і знову вгору зринув ніс. Тієї ж миті підручник, що лежав на ліжку обіч Едмунда, зашелестів сторінками і полетів у стіну позаду нього, а Люсі відчула, як навколо її обличчя затріпотіло волосся, наче вітряного дня. То й був вітряний день — тільки вітер дмухав із картини. І раптом цей вітер приніс звуки — шурхіт і плюскіт хвиль довкола корабля, і рипіння, і всеохопний безперервний шум повітря та води. Проте лише запах — дикий, солоний запах — переконав Люсі в тому, що це не сон.
— Припиніть, — почувся писклявий від страху і роздратування голос Юстаса. — Ви, двоє, що за дурнуватий фокус. Припиніть. Я розкажу Альберті — ой!
Двоє інших дітей були набагато більше призвичаєні до пригод, але, щойно Юстас Клеренс вигукнув «ой», вони також вигукнули «ой». А все тому, що з рами вирвався великий фонтан холодної солоної води і дітлахам перехопило подих від його удару, до того ж вони ущерть змокли.
— Я розтрощу цю огидну штуку, — закричав Юстас. А тоді одночасно трапилося кілька речей. Юстас кинувся до картини.
Едмунд, котрий трохи знався на магії, стрибнув за ним, застерігаючи бути обережним і не коїти дурниць. Люсі вчепилася в нього з іншого боку і її потягнуло вперед. І тоді ж чи то вони стрімко зменшилися, чи збільшилась картина. Юстас підскочив, щоб зняти її зі стіни, й усвідомив, що стоїть на рамі. Перед ним було не скло, а справжнє море, вітер і хвилі бились об раму, наче об скелю. Знетямившись, він вчепився в дітей, котрі разом з ним повистрибували на раму. Якусь мить вони борюкалися й кричали, та щойно їм здалося, ніби рівновагу відновлено, як велетенський блакитний вал накотився, збив гурт з ніг і потяг у море. Відчайдушне волання Юстаса обірвалося, коли він сьорбнув води.
Люсі дякувала своїй щасливій зірці за минуле півріччя, коли вона так старанно вчилася плавати. Щоправда, було б краще, якби вона повільніше гребла, до того ж вода виявилася набагато холоднішою, ніж здавалась, коли була просто намальованою. Та все ж дівчинка високо тримала голову і скинула взуття — саме так мусить робити кожен, хто в одязі потрапляє у глибоку воду. Вона навіть тримала рот закритим, а очі розплющеними. Корабель був зовсім поруч: дівчинка бачила його зелений борт, що височів над ними, і людей, котрі дивились униз з палуби. А тоді, як і слід було сподіватись, Юстас в паніці вчепився за неї, і обоє гулькнули під воду.
Коли вони знову виринули, Люсі побачила, що з борту пірнає у воду біла фігура. Едмунд, розтинаючи воду, підплив уже зовсім близько: навіть вхопив за руки верескливого Юстаса. А тоді хтось інший, чиє обличчя видавалося непевно знайомим, підтримав її за руку з протилежного боку. З корабля лунали голосні крики, з-понад фальшборту видніли чиїсь голови, додолу скинули канати. Едмунд та незнайомець обв’язали дівчину канатом. Після цього, як їй здавалось, настала довжелезна пауза, протягом якої обличчя її посиніло, а зуби заклацали. Насправді ж часу спливло небагато: довелося чекати моменту, коли дівчину можна буде підняти на корабель, не вдаривши об борт. Попри всі їхні намагання, коли мокра й тремтяча Люсі
