нарешті опинилася на палубі, її коліно виявилося розбитим. Потім підняли Едмунда і нарешті нещасного Юстаса. Останнім витягнули незнайомця — золотоволосого хлопця на кілька років старшого від Люсі.
— Ка-Ка-Каспіяне! — вигукнула Люсі, щойно змогла нормально дихати. І це таки був він — хлопчик-король Нарнії, якому протягом своїх останніх відвідин діти допомогли посісти трон. Тієї ж миті Едмунд також упізнав його. Всі троє з неабиякою радістю потиснули руки і поплескали одне одного по спині.
— А хто ж ваш друг? — несподівано запитав Каспіян, обернувшись до Юстаса з привітною посмішкою. А Юстас ридав, ридав набагато гучніше, ніж має право плакати хлопець його віку, всього лише трохи змокнувши, і кричав:
— Відпустіть. Відпустіть мене назад. Мені тут не подобається.
— Відпустити? — здивувався Каспіян. — Але куди?
Юстас кинувся до борту корабля, сподіваючись побачити над морем раму картини і, можливо, частину спальні Люсі. Та побачив лише блакитні, поплямовані піною хвилі та блякло-синє небо — і все це простягалося аж до виднокола. Мабуть, не варто звинувачувати його за те, що його серце впало у п’яти. Бідолаху тут таки й знудило.
— Агов, Райнельфе, — гукнув Каспіян до одного з моряків. — Принеси їхнім величностям вина зі спеціями. Після такої купелі треба зігрітись.
Він називав Едмунда та Люсі їхніми величностями, бо колись, задовго до його власного часу, вони, разом із Пітером та Сьюзан, були королями та королевами Нарнії. Нарнійський час плине інакше, ніж наш. Провівши у Нарнії сто років, ви повернетесь до нашого світу в ту ж годину того ж дня, коли покинули його. А тоді, опинившись у Нарнії, через тиждень у нас виявите, що там минула тисяча років — або лише день, або жодної миті. Доки не потрапите
— не довідаєтесь. Ось чому, коли діти Певенсі вдруге повернулися до Нарнії, для нарнійців це було так, наче до Британії повернувся король Артур (кажуть, колись так воно й станеться. А я б додав: чим швидше, тим краще).
Повернувся Райнельф, несучи флягу з паруючим вином та чотири срібних келихи. Це було саме те, що треба: щойно Люсі та Едмунд зробили по ковтку, як до самісіньких пальців на ногах відчули тепло. А Юстас кривився, сичав і плювався, його знову знудило і він розревівся і запитав, чи немає тут вітамінізовано-енергетичної їжі «Вгодованець» і чи не можна б розвести її дистильованою водою, і що так чи інак, а він наполягає, аби його висадили на суходіл на найближчій станції.
— Чудового супутника привів ти нам, брате, — реготнувши, прошепотів Едмундові Каспіян. Та не встиг додати нічого більше — Юстас вибухнув знову.
— Ой! Фу! Що це в біса таке? Заберіть геть, ну й гидота.
Цього разу його здивування частково можна було зрозуміти. З каюти на кормі вийшов і рушив до товариства дехто надзвичайно цікавий. Ви назвали б його — і цілком справедливо
— мишею. Та миша ця стояла на задніх лапах і мала більше як півметра зросту. Її голову оперізувала тонка золота стрічка, зав’язана під одним вухом і поверх іншого, притримуючи довге перо малинового кольору. (А оскільки хутро миші було темним, майже чорним, ефект, справді кидався в очі). Ліва лапа звірятка спочивала на руків’ї меча завдовжки майже з його хвіст. Чітко крокуючи хиткою палубою, звір бездоганно втримував рівновагу, а манери його вражали вишуканістю. Люсі та
