Вони повернули з подвір’я на алею, де дерева могли їх трохи затулити.
— Щоправда, я не припускаю, що ховання від невидимих істот щось дасть, — зауважив Юстас. — Вони можуть бути всюди, навіть навколо нас.
— Дриніяне, що ти думаєш про те, щоб відмовитись від човна, вийти до затоки в іншому місці і подати сигнал на «Мандрівника», аби вони підійшли і забрали нас на борт? — запитав Каспіян.
— Тут занадто мілко, Ваша Королівська Милосте, — відповів Дриніян.
— Ми можемо дістатись уплав, — озвалась Люсі.
— Прошу, вислухайте мене, Ваші Високості, - промовив Рипічип. — Вважати, що ми уникнемо зустрічі з невидимим противником, ховаючись, скрадаючись і пригинаючись, — це божевілля. Якщо ці істоти хочуть з нами битися, то до бійки точно дійде. І незважаючи на її результат, я волію зіткнутися з ними віч-на-віч, ніж бути впійманим за хвіст.
— Я справді думаю, що цього разу Рипічип правий, — сказав Едмунд.
— Я впевнена, — додала Люсі, що коли Рине і команда побачать, що ми б’ємося на узбережжі, то спробують нам допомогти.
— Проблема в тому, що їм на думку не спаде, що ми б’ємося, якщо не буде видно жодного противника, — похмуро зауважив Юстас. — Вони подумають, що ми для забавки вимахуємо в повітрі мечами.
Залягла не надто приємна мовчанка.
— Ну, що ж, — врешті-решт озвався Каспіян, — нічого іншого ми не вигадаємо. Ми повинні стати з ними на герць. Давайте потиснемо одне одному руки. Люсі, заклади стріли на тетяву, а решта дістаньте мечі, і нехай станеться те, що має статись. А може, вони схочуть піти на переговори.
Тож всі рушили назад до берега моря, мовчки поглядаючи на зелені луки і спокійні дерева. Дійшовши до пляжу і побачивши свій човен на піску саме там, де вони його залишили, дехто з них подумав, що, можливо, все це Люсі приверзлось. Але навіть не ступивши на пісок, вони почули голос:
— Ані руш, шановне панство, ані руш. Ми хочемо з вами поговорити. Нас тут понад п’ятдесят і кожен тримає в руках зброю.
— Слухайте його, слухайте його, — почувся хор голосів. — Це наш шеф. Можете йому вірити. Він каже вам щиру правду. Ось що.
— Я чомусь не бачу цих п’ятдесят вояків, — сказав Рипічип.
— Ти правий, правий, — почувся Голос Шефа. — Ви нас не бачите. А чому? Бо ми невидимі.
— Говори далі, шефе, говори далі, - зашемрали Інші Голоси. — Ти говориш як по написаному. Вони не могли почути кращої відповіді.
— Заспокойся, Рипічипе, — сказав тихо Каспіян, а потім підняв голос і закричав: — О ви, невидимці, чого вам од нас
