— Хай мене качка копне, якщо це не полювання, — сказала Люсі. — Точніше, соколине полювання. Так, це воно. Вони їдуть кінно з цими дикими рибками на передпліччі так само, як ми, коли були королями й королевами на Кер Паравелі, їздили кінно з соколами на згинах рук... колись давним-давно. А потім вони нацьковують їх на інших риб. Як...
Але раптово вона замовкла, бо сцена змінилася: Морські Люди помітили «Досвітнього Мандрівника». Зграйка риб пурхнула навсібіч, бо тепер самі Морські Люди рушили вгору, аби побачити, що це за великий, чорний предмет затулив їм сонце. Тепер вони вже настільки наблизились до поверхні, що якби знаходились у повітрі, а не у воді, Люсі могла б з ними погомоніти. У строкатій кавалькаді були чоловіки та жінки. Всі носили щось на кшталт діадем, а деякі з них мали на шиї намиста з перлів. Їхні тіла були кольору старої слонової кістки, їхнє волосся було темно-пурпуровим. Король, що перебував у центрі кавалькади (а це без сумніву був саме король), гордо й войовничо поглянув в обличчя Люсі та замахав списом. Те саме зробили і його рицарі. Люсі відчула, що цей морський народець ще ніколи не бачив корабля та людей — бо як він міг їх бачити тут, на морях Кінця Світу, куди не допливав ще жоден корабель?
— На що ти так уважно дивишся? — почувся голос за спиною.
Люсі так захопилась підводним видовищем, що аж підстрибнула від звуку голосу, а коли обернулась, то відчула, що рука, якою вона сперлась об балюстраду, зовсім задерев’яніла. За нею стояли Едмунд і Дрініян.
— Погляньте! — сказала вона.
Вони глянули у воду, але майже одразу Дрініян промовив стишеним голосом:
— Попрошу Ваших Королівських Високостей мерщій відвернутись — отак, спиною до
моря. І хай ніхто не здогадається, що ми розмовляємо про щось важливе.
— Чому? Про що мова? — запитала Люсі, повернувшись обличчям до борту.
— За будь-яку ціну не можна допустити, щоб моряки все це побачили, — відповів Дрініян. — Були вже в нас такі, що закохалися в якусь русалку або ж у якесь подібне підводне царство, і вискочили за борт. Я не раз чув про такі речі. Зустріч з цими людьми завжди приносить нещастя.
— Але ж ми їх добре знали, — сказала Люсі. — В давні часи на Кер Паравелі, коли мій брат був Великим Королем. Вони випливали на поверхню і співали під час нашої коронації.
— Г адаю, то був якийсь інший вид Морських Людей, Люсі, - озвався Едмунд. — Вони могли перебувати не тільки під водою, а й у повітрі. Здається, саме ці на таке не здатні. Варто лиш на них поглянути: якби вони тільки могли, то давно б уже випливли з води, щоб напасти на нас. Вони мають дуже войовничий вигляд.
— У кожному разі. - почав Дрініян, але в ту ж мить почулися два різні звуки: плюскіт води та вигук матроса з палуби:
— Людина за бортом!
За мить здійнявся загальний рейвах. Частина моряків поспіхом залізла на рею, щоб згорнути вітрило, решта ж кинулась униз, щоб взятися за весла. Рине, який саме вартував біля стерна, уперся в румпель, щоб розвернути корабель і повернутись на місце, де людина випала за борт. Але тепер усі вже знали, що це була не людина. Це був
