кинув їм виснажений Мартазаврою Гоцик. — Але тут політики не буде. Ця дурна політика зіпсувала мені головну природну радість, крім поїсти. — Так виходить, що за радість треба боротися, — перебила Люба Гоцикове намагання заснути. — А я не проти! — завівся той. — Думаєш, лише ти приїхала до Києва, щоб вирватися з країв, де сіре — не модна тенденція, а стиль життя? Ні, люди, я скніти не збираюся. Отримаю диплом, знайду грошовиту роботу, заберу маму з Португалії і розводитиму коней. А що? Я люблю коней. І теє… бруківку на Андріївському заприсяглися підрівняти. Купа справ. — Та ви що — сліпі? Чи геть дурні?! — Макар аж почервонів од прикрощів. — Отямтеся. Нічого нам тут не світить. Я закінчу універ і поїду. — Додому? — З України. — А тут хто лишиться? — Ті, кому на Україну начхати, — Макар люто. — А тобі не начхати? — Люба. — Не начхати. Наша влада — одна величезна вонюча Мартазавра. Притисла нас своєю масою і дрючить з ранку до ночі без передиху. А за те, що ми не хочемо, щоб нас дрючили, дрючить із подвійною завзятістю. Я — проти. Я поїду. Які можуть бути перспективи, якщо ти стоїш раком і підставляєш зад? — Ми не підставляємо зад! — наївно зауважила Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці за розумними книжками. Власний досвід згадала. — Ми підкладаємо голки під їхні зади. — Любо, Любо… — зітхнув Макар. — Дитя мрій… Думаєш, твоя колишня хазяйка після голкотерапії подобрішала? — Замовк. — Знаєш, хто проклинає тебе зараз найсильніше? Нова служниця. Люба замислилася. Вмостилася на килимі поруч із Гоциком. — Ну, щось же треба робити… Ми ж для чогось народилися саме на цій землі. Макар всміхнувся. Вмостився на килимі поруч із Гоциком з іншого боку. — Гоцик уже поборовся… Гоцик зітхнув: — Аби мені терпіння… І не таке старе тіло під боком. Люди, кажуть, за одну виборчу кампанію на «ферарі» заробляли. — У якій партії? — спитала Люба. — У будь-якій… — відповів Гоцик і накрився ковдрою з головою. Люба всміхнулася. — А я вірш написала. — Про партію? — не врубався Макар. Люба — римою: — Тонка гілка без коріння не живе і не всихає,
Соловейко, птах веселий, наспівавшись, відлітає.
Розкажи мені, Всевишній, як живеться на чужині?
Чи у веселощах радіє, а чи сумно там пташині?
Бо як так легко летіти від зими, що на Вкраїні,
То чи варто в теплім літі смутком серце їй щемити?
Гоцик відкинув ковдру і нервово: — Про що були ці вірші? Ні, мені просто цікаво! Як філологу-коневоду. — Мені не подобаються «солов'ї», які люблять свою землю з безпечної відстані. — Я можу з'їхати! — образився Макар. — Лишайтеся на пару, патріоти. Не жартував. Почервонів. Підхопився з килима, заходився речі у рюкзак кидати. Гоцик зітхнув — прощавай, сон. Підвівся. Ухопив Макарів рюкзак, смикнув до себе. Подивився Макарові в очі — ти чого? Макар насупився. Гоцик знову зітхнув: — Дурне діло — патріотів шукати. Я вже пробував. У мене інший принцип: я українець. Тобто — воля плюс секс і гарно попоїсти. Нормальна життєва політика. — І Любі: — Чого завелася? Ми з тобою Макару диктувати не будемо. А може, я разом із ним кудись подамся… І тебе прихопимо. Га? — Маслоу, Любо! Чи у Могилянці не вивчають теорію Маслоу?! — Тепер уже Макар завівся. — Фізіологічні потреби, безпека, соціальна приналежність… А ще що? Згідно з Маслоу, в кожної людини п'ять базових життєвих цінностей! А я тобі нагадаю — повага з боку суспільства і самореалізація. Базові! І де тут моя «база»? — Я знаю досить багато випадків, коли люди після навчання… — вона непевно. — Любо, я механік і то розумію, — психанув Макар. — Є система, і є винятки. Системні правила встановлює держава. Винятки — це те, що відбувається всупереч правилам. Так? І що маємо? Молодим тут нічого не світить — це система. Деякі досягають високих стандартів — це виняток. Ти пропонуєш мені усе це полюбити? — Давайте зробимо свою державу! — запропонував Гоцик. — Тобі — до Рози Сиґізмундівни! — смикнувся Макар. Гоцик руками розвів — з якої це радості? — Тобі ж бійці з автоматами знадобляться, — Макар йому. — Перестріляєте вдвох усіх, хто буде проти вашої держави. Одним патроном. — Стиць! — розсміявся Гоцик. — Я ж не з Розою державу створюю, а з тобою і Любою, тварюко ти невдячна! — У нас і так своя держава, — раптом тихо і проникливо сказала Люба. — Ну от чого ви такі песимісти? Скоро весна. Весною легше дихається. Весна, як любов… Навіть жирні добрішають. Макар видихнув і відвів очі.
Навесні Люба знайшла нову роботу. — Могилянку кинула? — спитав Гоцик. — Та ні. Мамі обіцяла, що за хату сама платитиму. Й одежинки треба якоїсь прикупити. — Надягай мої джинси, — запропонував Макар. — А коли ти працюватимеш, як з ранку до ночі знай трясешся — і те не встигаєш, і се ще не вивчила?.. — Гоцик їй. — Вночі. — Здуріла? — Любо, ти ж не… — перелякався Макар. — Чуєш? Зупинись. Я забираю назад усі свої слова про правила і винятки… Ти вивчишся і станеш успішним соціологом. Я це відчуваю… На рівні підсвідомості… Ти — ще той виняток! Хрест на пузі! А хочеш… — Замовк. — Хочеш… Я піду працювати. Ми з Гоциком разом підемо. — На Гоцика: — Чого мовчиш? Той непевно мотнув головою. Люба усміхнулася: — У нічному клубі прибиратиму. З шостої до сьомої ранку. — Цілком вписується у правила, — сумно завважив Макар Гоцику о пів на шосту ранку, коли за Любою зачинилися двері. — Що ти все скиглиш, мать твою… — штовхонув його Гоцик і
