повернувся до Макара спиною. — Дай доспати. Уже за тиждень, коли Люба готувалася до заліку, просиділа до ранку і на роботу не встигала, підмітати нічний клуб замість неї пішов Макар. А потім — Гоцик. Ну не втрачати ж Любі роботу через ті заліки? Годинку підлогу помиєш — і рушай додому з грошима і пакетом недоїдків. Життя на Костянтинівській уперше після Мартазаври знов стало ситнішим. Гоцик навіть став подумувати про те, аби вкотре випробувати долю на ігрових автоматах, Макар після бурхливих сексуальних оргій у гуртожитку подарував дівчатам пляшку «Мартіні», а Люба купила класні джинси. Одного весняного ранку, коли бруньки на деревах набубнявіли, як губи після поцілунків, і розкрилися, як губи для чергового поцілунку, Люба повернулася з клубу додому, стала над килимом, на якому рядком спали Гоцик із Макаром, і розсміялася: — Гей, голото, братчики… Чуєте? — молола. — Макарчику! Гоцику, слоняро! Та прокидайтеся, вар'яти падлючі! — Любо, ти мене плутаєш! — пробуркав із килиму філолог Гоцик. — Як ми голота, то в тебе крильця за спиною, а як братчики — тобі зле. Навіщо ти — усе докупи? Так зрозуміло було… — Вона закохалася, — навмання поставив діагноз Макар. Люба розкинула руки і впала на килим — просто на Гоцика з Макаром. — Я закохалась! — кричала і цілувала хлопців у неголені щоки. — Макаре! Гоцику! Голото, чуєте? Я закохалась… — То нам у сквер забиратися чи як? — Гоцик спросоння. — Так, — сумно погодився Макар. — У сквері вже тепло. — Не треба у сквер. У нього є все, та це не головне. Він найкращий. — Ого! Та він крутий! — Макар. — Він старий! — Гоцик. — З'їдеш? — Макар Любі — у вічі. — З вами буду. Поки що… Макар вибрався з лежбища на килимі, почвалав на кухню. — І куди ти? Куди? — лунав за спиною Любин голос. — А радіти? Треба радіти… — Я радію, — сумно відказав Макар з кухні. …З того весняного ранку в двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській оселилася осінь. Зістарила й без того давні стіни, закоптила чайник у кухні, як сухе листя, розкидала по килиму Макарові та Гоцикові речі, а тим — однаково. Чого прибиратися, як Люба рано-вранці з дому вилітає і тільки пізно ввечері повертається? Сміється, щебече щось щасливе й дурне, вкладається на дивані і засинає із замріяною посмішкою на вустах. Де буває, що робить? Ані пари з вуст. Знай всміхається. Добре, що не плаче. Гоцик і не торкнувся б віника, та Макарові врешті набридло переступати через Гоцикові кросівки посеред кімнатки, тож одного разу він заходився прибирати. Зібрав пилюку, порозкидав речі по кутах, рюкзак свій почистив, а коли витрушував з кишеньок крихти тютюну, на підлогу випала рожева пігулка екстазі. Макар пам'ятав, як вони напилися у гуртожитку, а одногрупнику Вітьку Дрозду здалося замало. Зателефонував комусь, і за п'ятнадцять хвилин компанія хапала з пластянки рожеві пігулки, щоб уже божеволіти до вереску, без тями й обмежень. Макар тоді вихопив одну і сховав у рюкзак. Без тями — це не про Макара. Гоцик повернувся на Костянтинівську якраз тоді, коли Макар майже закінчив прибирати. Здивувався. — Можу відчинити вікно і провітрити кімнату, — запропонував допомогу. — Пішов ти! — навіть не образився Макар. — Думаю, сьогодні Люба повернеться рано, — припустив Гоцик. — З чого б це? За місяць кохання не закінчується… Тільки починається.
Того дня Люба дійсно повернулася рано, насмажила картоплі й цілий вечір відбивалася від запитань Макара і Гоцика. — Як можна розповісти про любов? — сміялася. — От я кажу — ми йдемо вулицею… І що? Як пояснити, що можна просто йти вулицею чи загубитися серед натовпу, говорити про щось незначне і неважливе чи взагалі мовчати і знати — навкруги нікого! Ні вулиці, ні дерев, ні людей. Тільки ми. І це відчуття не порушить ніщо — ні галас, ні шелест листя, ні сигнали автівок. — Складно, а тому неприродно, — насупився Гоцик. — Давайте спати, голото! — обійняла його. — Диван мій. Уранці Макар і Гоцик прокинулися одночасно. Глянули на диван: спить Люба — руді кучері на подушці, усмішка на вустах. Гоцик тихесенько вкинув у сумку залікову книжку і конспекти — о дев'ятій іспит, а до універу ще треба доїхати. Макар проводив його жестом підтримки — кулак догори: тримайся, Гоцику! — обережно пробрався в кухню. Надто довго товкся — стару заварку вилив, хоч ніколи чай зранку не пив. Кинув, поліз каву шукати. Потім чогось знову до заварника. Укинув каву. Матюкнувся. Вимив заварник від кави. Схопив «Прилуки»… Фільтром у зуби. Та що за фіґня?! Чого метушиться? Може, тому що Люба спить, а зазвичай прокидається раніше за них і летить назустріч своєму коханню… — А мені однаково, — сам собі пошепки. Запалив. — Гей, голото. Ти чого? Обернувся. На порозі Люба стоїть. — Не поспішаєш… сьогодні? — Макар їй. — Ні… Макар напружився. Дивно. Що це з нею? І голос такий… збентежений. Знову до заварника потягся. Люба у кухні біля вікна вмостилася, на зелену вишню дивиться. — Саню…. Я зараз… — Голос затремтів. Макар кинув клятий заварник, чогось застиг на місці й не дивиться на Любу. — Санєчко… Я зараз скажу тобі дуже дивні слова, але ти… Макар злякався. І здивувався, бо той нелогічний переляк застигав його у геть незрозумілих ситуаціях, коли б, здавалося, боятися нема чого. Пригадав, як вперше побачив Любу на порозі їхнього космосу на Костянтинівській. Тоді теж — серце у п'яти. І з якої радості? — Сань… ти мене чуєш? Макар кивнув. Люба обернулася до нього. — Поможи мені, — надто швидко. Наче милостиню просить. Макар злякався ще більше. — Звичайно, Любо. Які питання. Люба раптом підхопилася, вхопила Макара за руку, потягла до кімнатки. — Та кинь той заварник! — А допомагати в чому? — розгубився Макар. Став посеред кімнати. Люба закусила губку і прошепотіла: — Я… Мені потрібен сексуальний досвід… — Що? — У Макара волосся дибки. — Любо… Ти себе чуєш? Дівчина вхопилася за
