торбою прим'яв задом малу травицю під Володимирською гіркою біля трамвайних рейок поряд із пішохідним мостом. Газету розстелив, вмостився на останні політичні негаразди. З торби — сальця шмат, хліб у руки. — Чи поїсти? Від набережної до дядька — двійко молодиків у полотняних штанях. Босі, як волоцюжки, сорочки до пупа розстібнуті, мідні хрести на мотузках з ший звисають. І — знай озираються. Не інакше як хочуть без свідків із дядьком розібратися. Дядько напружився, сало у роті зубами до соку стис. Руку до портфеля. За ручку вчепився, і наперед видно — не вагатиметься. Босі хлопці кроків за десять від дядька зупинилися. Білявий дядька роздивляється, аж шию скрутив. А другий — справжній велетень — вклонився до землі… — Смачної тобі вечері, світла християнська душе! — Дякую, — дядько обережно. — Чи можна у тебе, світла християнська душе, спитати? — велетень далі. — Питайте, тільки навряд поможу, — дядько їм. — Я не тутешній. Якби не біда, хіба у центр попхався б? — Центр! — Свиря аж підскочив. Микишці: — Чув, куме? Ми вже у центрі райських кущів! Микишка Свирю за рукав смик — мовчи! І знов до дядька з поклоном. — Прости вже нас, світла душа врятована! Щойно прокинулися… Бозна-скільки років обітницю відпрацьовували. У деревах. При корені були. Як звільнилися — зовсім розгубилися. Часом, не знаєш, може, у центрі реєстр який є? Для новоприбулих. — Ач, хлопці, чого захотіли! Це ж вам не Європа. От я у Польщі працював, так там, скажу я вам… Свиря сіпнувся. — То ти ляхам поміч клав? За що ж тобі Господь вічну милість дарував, щоби ти отут тішився? — Поліціянти вислідили. От вам і реєстр! Там усе по поличках, а тут… Корова моя на наукове поле забрела… Охоронці зарізали і продали. І сміються, сучі діти. Нема на них управи, хоч плач. Свиря — брови догори. — Овва! Так тут і худоба є? — У кого є, а у кого вже немає, — зітхнув дядько. На кумів глянув. — А ви звідки такі чемні? — Козаки ми. Серденята Дорошенкові. — Свиря носом повів. До дядька ближче ступив. — Ох і запашне у тебе сало, світла душе врятована! Дядько око хитро примружив: так оці ваші балачки тільки заради мого сала?! Мовчки відламав хліба шмат. На хліб сала — товстим шаром. Їжте, хлопці, тільки відчепіться з дурними розмовами, не просіть закурити, не питайте, де бібліотека чи якась реєстрова управа, бо після таких запитань рука сама боронитися рветься. Свиря вчепився у хліб із салом обома руками. А не їсть. До носа підніс. О-ой, нене! Слинка тече… А хіба так буває? Вони ж із кумом — духи безтілесні… — Куме! — до Микишки. — У мене голова від питань розколюється. А от, приміром… — Підемо, — обірвав Микишка. Дядькові вклонився. — Хай Господь береже тебе у раю, світла душе врятована! Куми — до набережного шосе, на ходу смачно жували сало з хлібом і все роздивлялися навкруги. І тільки коли ступили на асфальтівку, пішли в бік Лаври, дядько зітхнув із полегшенням і врешті відпустив шмат сала, що увесь цей час міцно стискав у роті зубами. — Пронесло, — тільки й устиг порадіти, як з виру вогнів, що мерехтіли і стрибали довкола пароплавчиків, переобладнаних під нічні клуби, вирвалися два окремі агресивні вогні. Вони летіли, здавалося, прямо на дядька зі скаженою швидкістю. Дядько з переляку проковтнув сало, підхопився з газети. — Щоби на такій швидкості… А якщо хтось на дорозі… — стежив за вогнями, що швидко наближалися. На дорогу глянув — Свиря з Микишкою посеред проїжджої частини спокійно товчуться. — Хлопці! Хлопці! — загорлав. — Якого біса на дорогу виперлися?! Та біжіть же, сучі діти! Куми не чули. Сало… Із хлібиною. — Мені у раю подобається, — з повним ротом розмірковував Свиря. — А я так собі міркую… — почав був Микишка, і в цю саму мить щось стрімке і тверде, яскраве, як палаюча зірка, пройшло крізь тіла кумів і без зупину понеслося далі. — Ні-і-і-і! — У дядька при дорозі підломилися ноги. Упав на холодні трамвайні рейки і заплакав. Куми остовпіли. У Свирі з рук випав хліб із салом. Він пхикнув услід хижому чудовиську, підняв дорогоцінну їжу, обтрусив. До рота донести не встиг — чергова автівка промчала крізь кумів, обдавши їх смородом. Свиря закопилився, вороже глянув навкруги. — А може, і не дуже подобається… Треба Богові пожалітися. Що це у нього за іроди по райських кущах гасають? — Я так собі міркую, куме Свиря, пагорбами треба пробиратися… — вирішив Микишка.
Макс тис на газ, хоча геть не розумів — що робить, навіщо? Розумна голова випускника Лондонської школи економіки (LSE) не працювала, наче несподівано вийшла з ладу, ніби вмерзла у велику льодяну кулю і відмовила. Лід потроху танув, голови не відпускав, лився на плечі важкою чорною смолою. Такі у нас жарти? «Повернися і знайди свідка! До ранку нейтралізуй! Влаштуй у готель, а потім буде зрозуміло, що робити далі!» — кричав у мобільний батьків помічник Рома Шиллєр. Повернися? І де його шукати, того свідка? Макс крутонув кермом, виїхав на порожню зустрічну смугу поближче до Володимирської гірки і побачив дядька — той сидів на холодних трамвайних рейках під гіркою біля дороги, сльози втирав. Макс залишив автівку біля узбіччя. Ноги — до дядька, очі — на Дніпро. Зупинився: такі у нас жарти? Міст вилизаний, річка нерухома. Що сталося? І… де Люба? «Максе, швидше! Не вистачало, щоб ще хто-небудь помітив!» — Ромин голос у вухах. Вкотре глянув на тиху воду, пішов до дядька. Зупинився коло нього, а що казати? Дядько підвів голову. — Ти? — очманів. Та з розмаху по щоці — лясь! — Ах ти ж, скотиняко! — Та за грудки. — І хто тебе тільки народив, падло?! — На землю повалив, у шию увіп'явся. — Задушу виродка! Задушу і мертвого до міліції потягну! Що ж це ви, багаті та пихаті, собі тільки дозволяєте? Га? Щоби живу людину… — Пусти… — хрипів Макс. — Пусти… Дядько наче отямився — шию відпустив. Сів на землю поруч із Максом. Аж труситься от
