— Давай, куме, до святої людини підійдемо. Може, вона нам вірну путь вкаже. Перехрестилися, чинно пішли до бабці. По дорозі — кіоск із пиріжками та булками. Микишка й не помітив. Свиря не пропустив. Зупинився. На дебелу молодицю років сорока, що за прилавком позіхала, прискіпливо глянув. Вклонився, з-під пахви на жінку — зирк. Наче й не бачить хлопця. Свиря розігнувся і розсердився одночасно. Простягнув до пиріжка руку і вхопив спочатку один. Та за пазуху. Потім ще один, потім три одразу. Молодиця й оком не повела. Свиря розгубився. — Гей, бабо! Куди ти дивишся?! Я пиріжків набрав злодійством! Молодиця не почула. Дістала люстерко, з хвилину вдивлялася у власне віддзеркалення. Свиря встиг оббігти жінці за спину і глянути у дзеркальце з-за її спини. Жахнувся. — Куме! Куме Микишко! — біг за Микишкою навздогін, і сльози по щоках. — Куме! Біда! Чорти й у раю ворожать, кляті. За рукав Микишчиної сорочини вчепився. — Скоріш за мною! Треба чортів вгамувати. — Та що з тобою, куме Свиря?! — Микишка висмикнув сорочину. Принюхався. — А що за пазухою? Чорт? Свиря дістав пиріжок. Схлипнув. — Баба люстерко дістала… Я в нього глянув… — Задля якої біди? — не зрозумів Микишка. — А раптом я за ці роки так змінився, що й упізнати себе не зможу! — Та ні, куме Свиря! Як був базікало білобрисе, таким і лишився, — уважно глянув на кума Микишка. — Е, ти мені тут розпатякуватимеш! — сіпнувся Свиря, заїв горе пиріжком. — Я у люстерко бабине глянув… А мене — нема! Микишка збентежено почухав потилицю, помацав Свирю — є. Обернувся до Воскресенської церкви. Перехрестився затято і потяг кума до жебрачки.
Старенькій ломило кістки і при літньому сонці. Куталася у клітчасту шальку, байдуже дивилася на порожню пластикову тарілку, що стояла перед нею на землі. Добре, що міліція, чиновники з заповіднику та лаврські ченці не чіпають, дають копійку зібрати. Та й вона — не грішить. Милостиню перерахує і на третину свічок в Успенському соборі запалить задля слави Господньої. На другу третину безпритульних псів нагодує і тільки на останню третину собі хліба. Дві постаті стали перед старенькою, сонце загородили. Напівсліпі очі звела — двійко хлопців розхристаних товчуться розгублено. Один — чисто Ілля Муромець у Лаврі прокинувся. Другий — волосся соломою та все підскакує, ніби хтось його за мотузки смикає. Велетень вклонився чемно. — Помагай Біг, мамо… — Хай і вас береже Господь, люди добрі, — відповіла. Білявий був подався до старенької ближче, та велетень вхопив його за сорочину — стій! Знову вклонився жебрачці. — Скажіть, мамо… Чому старцюєте у світлому раю небесному? За які гріхи Господь всемогутній лишив вас ласки своєї? Може, обітницю яку відробляєте? Чи добровільно спокутуєте прегрішенія земні? Усміхнулася від слів дивних. — Молю Господа, щоби скоріше смерть мені дав і прибрав до себе на небо. Куми перезирнулися спантеличено. Верткий Свиря висмикнув сорочину з міцного Микишчиного кулака. Перед бабцею присів. — Ви, мамо, нас не плутайте… Бо це… гріх! — З-за пазухи пиріжок дістав, бабці простягнув. — їжте, мамо… — Не втримався. — А ми де? Хіба це не рай? — Який там рай… Грішна земля… Київ… Куми один на одного — свят, свят… — А рік який? — Свиря на коліна біля бабці впав, в очі їй вдивляється, бо, може бути, і у раю божевільні трапляються, верзуть своїми язиками казна-що, а новоприбулим душам від того самі розпачі. — Дві тисячі восьмий… — Що?! — Свиря, як був на карачках, так і поліз повз бабцю до Лаврського муру. До каменя притулився — свят, свят… Бозна скільки рочків при коренях спали… І задля чого? Щоби замість раю знов на грішній землі прокинутися? Микишка спантеличено озирався, пробував рахувати — тисяча шістсот шістдесят восьмий був… А тепер, виходить… Бабці вклонився. — Скажіть, мамо… Це ж скільки часу спливло від року тисяча шістсот шістдесят восьмого від Різдва Христового? Старенька на хвилину замислилася. — Триста сорок років, люди добрі.
Новина для кумів — як ляхова пастка, а вони без шаблюк. Свиря закам'янів біля лаврського муру, тільки знай очима стріляє, у голові машкара: як так, як так? Микишка глибою стовбичив посеред тротуару. Крізь нього, мов вода крізь чисте сито, пройшли дві пишні жінки в хустках. Микишка зовсім розгубився. Обмацав себе, безпорадно подивився на стару жебрачку. — Не бачать вас люди… — захитала головою старенька. — От шкода. Така шкода… Микишка не повірив. Насупився і пішов на групу туристів — ті саме вивалили з автобуса і прямували в бік башти Івана Кушника. Загарчав загрозливо. Руки розкинув, наче хотів одним махом усіх туристів у полон взяти. Кум Свиря біля муру навіть бідкатися перестав — підвів голову, насторожено спостерігав за Микишкою. Туристи пройшли крізь Микишку, і тільки останній — худорлявий юнак років шістнадцяти у смішних широких шортах до колін, такій само широчезній футболці з написом «Реп фореве!» і навушниках у вухах раптом наштовхнувся на Микишку; від подиву зісмикнув навушники, із захопленням оцінив Микишчине вбрання. — Круто! — видихнув із заздрістю. — Етнофестиваль? Микишка від несподіванки відсахнувся, та відповісти не встиг. Від групи туристів фаната репу гукнула білява дівчина, і той побіг доганяти групу. Тільки й устиг наостанок жестом ще раз показати Микишці — круто! Дійсно круто! Микишка озирнувся юнакові вслід і раптом махнув йому рукою. «Як так? — сіпалися думки. — Один якийсь бачить, інший — ні…» — На кому гріха нема — ті бачать, — почувся від муру голос старенької жебрачки. Микишка задумався, озирнувся — народу тьма-тьменна… Онде — сонце вище і люду все більше і більше. Снують собі туди-сюди, наче діла їм нема. Та всі дивні, чудернацькі, вбрані незрозуміло: де війт, де козак реєстровий, де татарин полонений, де жид торговий, де
