зносити, з пістолів — в око, пивом та брагою змагалися, хто стійкіший… А гетьмана свого… Петра Дорофійовича, тата козацького… про зраду попередити не зуміли. Добре пам'ятають. Під Котельвою московитів розбили, закріпилися на Лівобережжі. Перемогу би святкувати, товариші вже брагу розливають, а Свирю з Микишкою до гетьмана гукнули. Перед Дорошенком стали — щось не радіє гетьман. Чорний з лиця. В очах туга. Слова — як каміння у провалля падають. — До Чигирина повертаюся… На лівому березі Демко Многогрішний за наказного гетьмана лишиться, а ви… приглянете, як справи вершитиме. Моїми очима й вухами біля нього будете. Усе зрозуміли, вірні серденята? Кивнули — так, ясновельможний, усе зробимо. Гетьман — до Чигирина, серденятам — скіпка у серце. Як за тим Демком пильнувати? Їм би до бою, а не розмови підслуховувати. Незвичні, а плітки вже самі у вуха котяться. — Чули? Чули? Пріська, жона гетьмана Дорошенка, у гречку скочила. Коханця молодого завела, та без сорому, пропаща душа! Без сорому! Оце гетьман нагло повернеться у Чигирин, Пріську — коліном під зад! — Пішов між козаками шепіт. — Пріська — жонка знатна, племінниця самого батька Хмеля, — казали одні. — Побоїться Дорошенко Хмелів рід зачіпати. — Був би живий Хмельницький, сам би Пріську віжками відшмагав і в черниці відправив! — відказували інші. — Так он воно чого гетьман на Чигирин чимдуж помчав! — врешті дійшли згоди. — Пріську втихомирювати. — Ото й твоя Оксанка, мабуть, як та Пріська! — чогось зачепив Микишку Свиря, рознервований розмовами про зраду гетьманської дружини. Микишка зітхнув, на кума спокійно глянув: — Я так собі міркую, куме Свиря… Гетьман наказав нам за Демком розвідувати, а не про його Пріську хвилюватися. Ото й візьмемося за справу. Зазвемо сьогодні ввечорі до шинка когось із Демкових помічників… Може, нап'ється, язик і розв'яжеться. На тому й зійшлися, та ввечері, як ішли до шинка, перестріли полковника Переяславського полку Дмитрашку Райчу. Здивувалися — чого це Дмитрашка до Демка Многогрішного поспішає? Біля Демкової резиденції за возами засідку влаштували. А там — коней, коней… Чи не всі полковники лівобережних козацьких полків до Демка з'їхалися. Задля якої ради? Уже й година минула, вже й місяць на небі, а товариство не розходиться. Свиря занервував, спробував під вікном причаїтися й, може, хоч слово почути. Уже побіг, пригинаючись, від возів до вікна чагарником, аж знов тобі той Дмитрашка. На поріг вискочив, ніздрі тремтять од люті. — Пилипе, сучий сине, де ти є?! — як гаркне у темряву. — їдемо! їдемо! Свиря так і застиг у чагарнику. Бачить — за Дмитрашкою з дому парубок вибіг. «Служка», — відзначив Микишка з-за возів. Дмитрашка — на коня. До служки нахилився. — Усе чув? — тихо. Свиря і Микишка Дмитрашкові слова розчули. Напружилися. На служку… Пилип кивнув — так, пане полковнику. — Сховайся! Як розходитимуться — обов'язково біля коней зупиняться. Казатимуть те, про що при Демкові Многогрішному промовчали. Щоби кожне слово розчув. Зрозумів? — Пилип знову кивнув. — 3 Богом, — прошепотів Дмитрашка і зник у темряві. Свиря у чагарнику витягнув шию — оце так. Вони за Дмитрашкою стежать, а той, значить, служку лишив стежити за іншими лівобережними полковниками. Та що ж за розмова відбувається у Демка Многогрішного? — Дмитрашчиного служку катуватиму, — вирішив Свиря, — аж поки не розкаже, що у Многогрішного чув! Тихо посунув до порога, біля якого пряли вухами полковницькі коні, туди, де в темряві ховався Дмитрашків розвідник Пилип. А від возів туди ж плазував Микишка. Вони зі Свирею 3 двох боків одночасно виникли біля Пилипа — повалили парубка на землю, затулили рота, хоч той з благанням в очах жестами вказував на коней біля порога і щось намагався пояснити кумам. Свиря з Микишкою, може б, і наважилися прибрати руки від Пилипових вуст, але раптом двері з грюкотом розчахнулися і на поріг Демкової резиденції вийшло кілька сивих чоловіків. Зупинилися, брови суплять… Озираються. Куми завмерли, забули дихати. Пилипа міцно скрутили — не ворухнеться. — Дмитрашка Райча, полковник переяславський — відважний козак, — раптом недобре розсміявся один з чоловіків. Показав на коней. — Дивіться, пани полковники… Коня Дмитрашчиного нема, а кінь його слуги стоїть. Пан полковник Переяславського полку один звідси поїхав. Без слуги. — Тут він десь… — хижо озирнувся другий чоловік. — Райча лишив його за нами стежити. Замовк. У темряву вдивляється. Раптом я-а-ак свистоне — Свирі з Микишкою вуха позакладало, — а чоловік уже гукає: — Тихоне! Іване! Сюди, бісові діти! Візьміть чоловіків десять і обшукайте мені гарно все навкруги! — Кого шукаємо, пане полковнику?! — Служку полковника переяславського Дмитрашки Райчі. — Живим привести чи на місці вбити? — Живим, живим… Нам із ним ще побалакати треба, — чують куми. Задки, задки… За резиденцію Демкову. Відхекалися. Микишка закинув Пилипа на горба і чимдуж до Десни. Біля ріки куми добру схованку мали. Пилипа до землі притисли — кажи, зміюко, усе чисто, бо кістки переламаємо! Катувати не випало. За хвилину служка все вилив з образами: — А ще серденята Дорошенкові, трясця вашій матері! Вашому гетьману зраду готують, а ви помагаєте. Прісю Яненко-Хмельницьку, дружину гетьманову, обмовили, аби Дорошенка з Лівобережжя виманити. Демко Многогрішний лівобережних полковників збиратиме у Новгород-Сіверському. Сам хоче гетьманом стати. Куми брови позводили — зрада… Зрада! Чуяв батько козачий Петро Дорофійович. Недарма вірних серденят при Демкові лишив. — Я так собі міркую, не всі полковники лівобережні до зради повертають, — мовив Микишка. — Переяславський полковник Дмитрашка Райча, хазяїн твій, мабуть, не хоче Многогрішному присягати… — Аби за руки не хапали та рота мені не затуляли,
Вы читаете РАЙ.центр
