— Чесну правду скажеш чи вже брехати навчений?! А? Відповідай, хлоп'яче. — Скажу, — без страху відповів хлопчик. — А ви звідки? — Сердюки ми. Гетьмана Дорошенка! — Свиря вже підсів до хлопчика на лавку. — Того самого? Петра Дорофійовича? — без здивування спитав хлопчик, і куми розцвіли. Свиря підскочив, Микишку обійняв. — А?! А! Наша правда, наша воля… Недарма гинули, — радісно. — А коні ваші де? — спитав хлопчик. — Мама розповідала, що Дорошенкові козаки обов'язково на конях мають бути. Оце такі паскудні діти — взяти тобі й усю радість враз дурними питаннями заплювати. — Потопилися коні, — зітхнув Микишка. — А шаблі де? — не здавався малий. Микишка був намірився йому і про шаблі, і про пістолі, та настирний Свиря брови насупив: — Наші початки! Ми питаємо — ти відповідаєш! А потім, якщо вже наша ласка, і ми тобі… — Питайте, — згодився хлопчик, і куми враз сторопіли. — Ну… Питай, як лізеш всюди поперед батька в пекло, — штовхонув Свирю Микишка. — Питаю… — відважився Свиря. Задумався. До малого ближче підсів. — Це… Україна? — Україна, — засміявся хлопчик. — А ми у Києві, столиці України… — У Києві столиця? Оце дурня! — не повірив Свиря. — А де край? Край України де? — Кордони? — уточнив малий. — На заході — Карпати, на півночі — до Новгород-Сіверська, на півдні — Крим. — І Крим наш? І Карпати? — не повірив Свиря. Микишку смикає. — Ти чув, куме Микишко?! Оце свято! І Карпати наші, і Крим… Микишка зачаровано дивився на хлопчика, підсів до нього з другого боку. — А гетьманує хто? — Владарює й усім розпоряджається? — уточнив хлопчик. — Еге ж, гетьманує хто? Хлопчик замислився, лукаво — на Микишку. — Як казати — як вчителька у школі чи як мама з татом? — Як мама, — постановив Микишка. — Гетьмана тепер нема. Злодії правлять. За одне крісло сто злодіїв чубляться та так гризуться, всю країну трясе. А мама каже — їм однаково. Їм — аби країну дограбувати. — А ти, хлоп'яче, не боязкий… — Свиря з повагою. — Чи не обмовляєш правителів, часом? Бо на дибі такі говіркі враз кривавою юшкою вмиваються… — Не обмовляю. Вони самі один одного щодня злодіями й злочинцями називають. А як зустрінуться — цілуються, — розсміявся. На кумів глянув — почорніли — замовк. І куми мовчать. Німо. І птахи співати перестали. Микишка першим отямився. — А ляхи з московитами набіги не чинять? — Поляки нас сіпають, щоби ми в НАТО вступали, а Москва сіпає, щоб не вступали. — А турки? — спитав Свиря. — Турки — нормальні. Ми на їхні моря відпочивати їздимо. — А що, Чорне море обміліло? — Брудне, і риба повиздихала. Екологічна катастрофа. Так мама каже, — відповів хлопчик. Та все кумів розглядає. — А ви справжні чи ввижаєтеся? — Справжні, — з тугою. І знову німо. Не розчули, як біля лави за їхніми спинами виникла струнка жінка років сорока. Обійшла лавку і стала перед трійцею. — Мамо! — підхопився хлопчик. — А це сердюки Дорошенкові. Справжні. Жінка з підозрою глянула на розхристаних кумів. Микишка встав з лави, вклонився. — Помагай Біг, добра мати. — Сердюки? — усміхнулася скептично. — Що ж ви, хлопці, гетьмана свого з собою не прихопили? Він нам зараз — ой як треба! І пішла. Хлопчик за нею підстрибцем. Свиря вслід побіг. — Стійте, Христом-Богом… — наздогнав. В очі жінці заглядає. — Часом, не знаєте… Як у році тисяча шістсот шістдесят восьмому Божою милістю гетьман війська Запорізького Петро Дорофійович Дорошенко з Лівобережжя до Чигирина подався, на лівому березі зрада не розгорнулася? Не роз'єднала Україну? Жінка сумно всміхнулася: — Дем'яну Многогрішному гетьманські клейноди дали, поки Дорошенко дружину-зрадницю втихомирював… — Демкові?! — вразився Свиря. — Усе, за що славний Дорошенко боровся, прахом пішло… — І звідки у вас, бабо, таке паскудство на язиці?! Ви, бабо, часом… — раптом насупився Свиря. Мабуть, не прив'язували її до кінського хвоста та не крутили суглоби на дибі, бо таке безглуздя верзе, аж руки чешуться. — А ви, хлопці, скиньте ваше театралізоване лахміття та приходьте до мене на лекції з історії України, — жорстко відповіла жінка. — Любов до Батьківщини — це не вбрання. Це — знання. — Зміряла Свирю роздратованим поглядом, заспішила геть. — Пріську обмовили! — гукнув їй услід Микишка. — Що? — знову зупинилася. Із подивом на Микишку глянула. — Пріську, дружину гетьманову, вороги обмовили, — повторив Микишка. — Виманювали Дорошенка з Лівобережжя. — Замовк, зітхнув. — Чесну правду кажу. — Чесну правду, — Свиря тоскним відлунням.
Макар рахував. Один плюс один — вони з Гоциком. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Зачепитися у Києві чи, приміром, виграти грант на навчання у Джорджтауні. Англійську знають. З компами розмовляють. Зарозумілих не поважають: не треба випендрюватися, скромніше треба бути, навколо — не люмпени. Багатих не розуміють: Макарові з Гоциком їхні би гроші… Зверхнє спостереження за усіма, хто рухається іншими шляхами: значить, можна і так?.. Без самокопания. Самодостатні. Один плюс один — вони з Гоциком. Космос. Космос плюс дівчина — вони з Гоциком і Люба. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Пішла корекція… Азарт, гордість. Вони не чіплятимуться за дрібниці! Особистості! Амбітна провінційна голота: хваткі мізки, здатність вижити на п'ять гривень на день, стовідсоткова адекватність — не лякайся, столице, ти ще не знаєш, але ти вже наша. Зарозумілі? На місце їх! Багаті? Е, стійте! Невже тут хтось настільки дурний, що міряє всіх багатих стандартами двох десятків нудьгуючих закомплексованих ледарів, які тирлуються у телевізійних «Світських хроніках» і їм подібних бридотах? То — піна. А нам потрібні справжні багаті. Розумні багаті. Вони є. Не у телевізорі. У житті. Вони налагоджують
