не втримався, висунувся у вікно, загорлав: — Козел! Щоб тобі бандюки всі фари побили! Краще би побили. Макс увімкнув аварійку, витримав паузу і, ніби нічого не сталося, припаркував «мазераті» на узбіччі. Як довго може тривати страшне запаморочливе шаленство? Люба казала: «Авто — така омана. Ми мчимо, та недвижні. Ми прагнемо до мети сидячи…» Вийшов з «мазераті», тицьнув у кнопку сигналізації. Далі пішки — слухняні ноги понесли дурну голову до Європейської площі. Ще півроку тому, у Лондоні, вештаючись по Сохо в районі Карнабі-стрит, він вдивлявся в обличчя продавців маленьких пафосних крамничок, більше схожих на інопланетян, і думав про те, що це перенаселене вируюче місто навіки лишиться для нього чужим, тимчасовим притулком. Згадував дім, розповідав друзям-англійцям: у Києві відпочиває душа кожного, хто сюди приїздить. І ось тепер ішов знайомими вулицями, дивився на безперервний потік людей і машин і відчував себе так само гидко і загублено, як і на блошиному ринку Портобелло чи біля Італійського ставу в Гайд-парку. Усі великі міста однакові — людським почуттям місця нема, нескінченний рух, як видимість Грандіозних планів без сенсу і реалізації. Мчимо, та недвижні. Омана. Як авто.
Ніжна Максова мати знервувалася вкрай. Чоловік повідомив, що Макс поїхав додому, а про жінчині тривоги слухати не захотів. Крикнув щось грубе і кинув слухавку. А дитини все не було. Під вечір пані Жені зателефонували з ДАІ і ввічливо попросили дозволу перегнали «мазераті» з Паркової алеї під Сердюків дім. — А де Максим? — перелякалася жінка. ДАІшники заспокоїли — камери спостереження на Парковій зафіксували, як хазяїн «мазераті» увімкнув сигналізацію і кудись подався пішки. — Ми вас не турбували б, хоч на Парковій зупинка й заборонена, — обережно. — Але за годину там має проїхати хтось із вищого керівництва країни. Чи не могли б ми під'їхати до вас по запасні ключі й перегнати автівку? — Дивіться не подряпайте, — тільки й відповіла. Думки про інше. Скоріше б Макса побачити, бо серце не на місці. Макс повернувся у сутінках. Напідпитку. Замкнувся у великих гостьових покоях з окремими туалетом і ванною, і пані Женя дуже пошкодувала, що двері замикаються зсередини. До того ж у гостьовій ванній лежали гострі леза, які могли знадобитися потенційному гостю… А в пані Жені — саме той настрій, коли чорні фантазії малюють криваві розв'язки будь-яких реальних подій. — Ні… Тільки не це! — завелася. Стала під дверима гостьових покоїв. Що зробити, щоб Макс відімкнув двері? Благати, погрожувати, сказати, що його до телефону, чи запропонувати вечерю? — Максимчику… — ледь чутно. — Синочку… Поможи… Ой! Серце, серце… Притислася гладким животом до дверей, ухопилася за ручку дверей, ніби ось-ось втратить свідомість, і стала осідати. — Ой… Зсередини гостьових покоїв почулися швидкі кроки — Макс мчав до дверей. — Мамо, матусю… — кинувся до пані Жені. — «Швидку»? — Води… — шепоче. — Води? Зараз! — побіг у кухню. Пані Женя видихнула, зосереджено подивилася синові у спину. Добре, а як красиво вийти з «серцевого нападу», щоби Макс не запідозрив фальшу? Обережно встала. Пішла до дивана у вітальні. — Синочку, посидь біля мене трішечки. — Вляглася, склянка з водою в руці тремтить. А серце, між іншим, дійсно поколювало. Майже не збрехала. — Звісно, мамо… Ти як? — забрав у матері склянку, відставив. Пані Женя скривилася — від Макса тхнуло дешевим алкоголем. Вона би голову дала на відсіч, що дешевим. Такий у неї ніс особливий — усе дешеве і другосортне унюхує за кілометр як нонсенс. І ця дівка… Вона, певно, теж була другосортною! Тому що розумні люди… Люди їхнього кола… Пані Женя примружила очі, обережно взяла Макса за руку. — Кожна справжня мати має одну нездійсненну мрію — заслонити своє дитя від всіх бід, — почала обережно. — Я би так хотіла зараз… обійняти і пожаліти тебе, але… Вибач, Максе! Тебе не треба жаліти. Ти просто не розумієш однієї важливої речі… Макс гірко хмикнув: — Якої? — Ти абсолютно ні в чому не винен. На тобі гріха нема. — Ти — моя мама. Ти і не могла би сказати інакше. — Я кажу це як лікар. — Ти ніколи не працювала… — А медичний закінчила з червоним дипломом… — І що? — Я можу з точністю поставити діагноз молодій людині, яка вирішила накласти на себе руки, ще й так нахабно і демонстративно. — Пані Женя не втрималася, сіла на дивані і чітко вимовила: — Де-бі-лізм! — Ти жартуєш? — Макс подивився на матір як на божевільну. — Я у неї в шахи виграв тільки раз! Пані Женя загорілася, підхопилася з дивана, заходила по вітальні. — Лікнеп! Спеціально для тебе. «Соціальні коріння дебілізму». Основна маса наших, так би мовити, співвітчизників безбожно зловживає алкоголем. Цифри страшні! Національна катастрофа. Ймовірність народження дебілів у таких сім'ях, а їх, нагадую, мільйони, — дуже висока. І що маємо? Діагностувати хворобу складно. Мільйони дебілів спокійно ходять по вулицях. Деякі з них частково дуже обдаровані — до речі, можуть відмінно грати у шахи чи миттєво перемножувати тризначні числа. Але всі вони мають нестійку психіку. Владарювання випадкових емоцій над логікою і здоровим глуздом. Результат? Непродумані вчинки… Недарма люди усе частіше звертаються один до одного: «Ну ти дебіл!» Вони навіть не здогадуються, наскільки близькі до істини. — Пані Женя зупинилася, задумливо захитала головою: — Вона однаково погано скінчила б… Хвороба така. Ти абсолютно ні в чому не винен! Ти ж не штовхав її з мосту? Макс не відповів. Люба перед очима. Весела, азартна, красива і надзвичайно горда. — Якби ти побачила її хоч раз, ти би ніколи не розповідала мені про дебілів… — щемко. Дістав мобільний, шукає у ньому щось. — Що там, синку? — пані Женя обережно. Здається, лекція про дебілізм не справила на Макса потрібного враження.
