неї порадів», — Гоцик. Мовчки повернули до арки, увійшли у дворик, на веранду. Думки синхроном — вдома вона, де їй ще бути? Макар дістав ключ і — ні з місця. — Добре, — видихнув Гоцик. — Я… Дістав свій ключ, відімкнув двері. — Любо… На веранду вийшла Роза Сиґізмундівна. — Добрий вечір, — вони їй. Усміхається старенька. — Люба під ранок приходила. Ви тільки насмерділи на веранді своїми цигарками і врешті пішли спати, а тоді й вона на веранді з'явилася… Гоцик зі здивування став меншим на зріст. — Розо Сиґізмундівно… — обережно. — Нічого не плутаєте? Учора під ранок? Точно? Старенька усміхнулася — ой які недовірливі. Гоцик здивувався ще більше. — А… чого ж до хати не зайшла? Старенька плечима знизала. — А вас, молодих, хіба розбереш? Стала на веранді, взяла Сашкову цигарку, хотіла запалити, а тут я… Може, злякала її? Макар із Гоциком перезирнулися — дах поїхав у Сиґізмундівни? Теж — примара ночі. Глянеш — і з копит… — А навіщо ж ви її лякали? — питав Макар. — Так вона благу вість принесла… Я й зраділа. Не втрималася. Подякувала… У Гоцика очі на лоба. — Розо Сиґізмундівно… Може, «швидку» викликати? Щось ви… того… — Не треба, хлопці. Помру сьогодні. — А-а-а… Ну як помрете, покличте! — відповів Гоцик і врешті переступив поріг двадцятисемиметрової тісноти, де удвох — дихати неможливо, не те що жити… Макар кивнув Розі Сиґізмундівні, мовляв, дякуємо за плідну розмову. Пішов за Гоциком. На поличках — Любині речі. Книжки. Ноутбук. Не з'являлася. Макар вилаявся — тепер можна. Люби нема, бо то Люба постановила — ніяких матюків і наркотиків. Згадав про наркотики. Ага! У рюкзаку рожева пігулка на особливий випадок. Саме час. Той самий випадок — жити не хочеться, Гоцик — падло, Люба — ну просто нема слів, своїми руками задушив би, підлоту. Радість… Де радість? У рюкзаку, у кишеньці. Поліз… А нема. Хто винен? Ну звичайно, що Гоцик. — Відколи ти у моїх речах риєшся? — Пішов ти… — процідив Гоцик. Лежав на дивані, дивився у стелю, збивав попіл просто на килим. — «Пішов ти» не проканає! Віддай те, що взяв! — Макар підійшов до дивана, з силою вдарив ногою по м'якій боковині. Гоцик скосив на Макара око, спокійно встав і без розмаху, коротко і люто вдарив Макара у щелепу. Макар впав спиною на підлогу, скрутився од болю. Завмер. Витер кров із розбитої губи, підхопився, кинувся на Гоцика — той стояв, як брила, посеред кімнатки і з презирством дивився на Макара. — А-а-а… Ненавиджу! Ненавиджу! У Гоцикових очах милосердя не заблукало. Може, теж шукав приводу скинути напругу? Ухопив невисокого худорлявого Макара за грудки і тепер уже з розмаху вліпив йому з лівої у праву щоку. — Йо… — смикнувся Макар, заволав на підлозі. — Козлино, козлино довбана… Я тебе кінчу, кінчу! Ти втямив? Кінчу… Гоцик цвіркнув слиною Макарові в очі, спокійно завалився на диван. Дістав нову цигарку, закурив. — Кінчу, кінчу… — трусився на килимі Макар. — Руки відрубаю… Не будеш по моїх речах нишпорити, сволото приблудна… Без тебе тут нормально було. Козлина, козлина… Гоцик затягся цигаркою: — Що загубив? Цноту? — Екстазі. У рюкзаку… У кишені… Екстазі. — Не брав. — Брешеш! — Не брав, — упевнено повторив Гоцик, і Макару раптом стало страшно. Поліз рачки до рюкзака, витрушував усе на брудну підлогу, аж доки у рюкзаку не лишився суцільний, абсолютний нуль. — Не брав? — Навіть не знав, — відповів Гоцик. — Люба знала, — ляпнув Макар і від Гоцикового спокою теж лишився суцільний, абсолютний нуль. По-звірячому швидко підхопився з дивана, підняв Макара над підлогою, притис до стіни. — Час колотися, Макаров, — видихнув в обличчя. І від того, що вперше за увесь час їхнього співіснування на Костянтинівській Гоцик холодно і безжально назвав його Макаровим, механіку з «Політехніки» стало безбожно бридко. Макар згадав вологі Любині губи, непевні рухи, якими вона стягувала з себе футболку, схлипнув і раптом гірко, по-дитячому заплакав. — Потім ридатимеш! — струснув його Гоцик. — Розповідай! Уся розповідь уклалася в п'ять нескінченних хвилин і два десятки рубаних, зажмаканих фраз. Він відмовлявся… Він взагалі подумав, що вона жартує… Запропонував екстазі… Ну, щоби секс хоча б у кайф, а не просто так… Вона відмовилась. Тоді він купив горілку… Усе. — Ти покидьок, — вражено прошепотів Гоцик. Макар не відповів. Думки синхроном: Люба плюс екстазі — наслідки непередбачувані. Дарма шукали у звичних місцях. Люба плюс екстазі… Біда… Біда? Є ще один. На «мазераті». Він може знати. «Як його знайти?» — подумав Гоцик. — У «мазераті» номери з трьома вісімками, — Макар уголос. — Звідки? — не повірив Гоцик. — Запам'ятав… Коли Люба на нього чекала, а ми… за пивом ішли. Три вісімки. Знак нескінченності. Четверту цифру не згадаю… — Ти знав і увесь цей час мовчав?! — Гоцик ладен був знову відтягнутися на Макаровій пиці. — Тільки зараз… згадав, — без брехні відповів Макар, показав на розбите обличчя. — Після того як ти мене… — Кінчай скиглити, Макаре, — сказав Гоцик. І — ніби нема стін. Повітря. Думки, як цеглинки, одна до одної свої стіни складають. До ранку дома почекати — раптом Люба з'явиться. Зранку до Макарового однокурсника Вітька Дрозда. Дрозд будь-яку базу розколупає, а Макару з Гоциком небагато треба — за номером автівки знайти у ДАІшній базі привабливого метросексуала. Ім'я, по батькові, прізвище і — головне — адресу. Жодних дурниць. Так не буває, щоби у великому, навіть такому великому, як Київ, місті без сліду загубилася дівчина. Хтось же повинен захвилюватися? Могилянка? Ті восени згадають. Гізела? Нормальна дівчина, лишила свій мобільний і просила зателефонувати їй в Іспанію, бо дуже переймається, що Любу відрахують. — Може, Любиній матері зателефонувати? — озвучив Макар останню на цей день безглузду думку, і ніби йому у відповідь задзеленчав стаціонарний телефон у кімнатці. Гоцик зняв слухавку, почув голос
Вы читаете РАЙ.центр
