червоним очі. Видихнув — фу! Струсив гнів, потягся до кишені за депутатським посвідченням. Розгорнув перед дядьковим носом. Повторив: — Сердюк. Володимир Гнатович. А вас як… — Тьху ти, яка біда! Вибачте, вибачте, їй-богу, — розстроївся дядько. — Іван Степанович Гусько. Так оце ваші помічники заплутали, що… — замовк. На Сердюка з повагою насторожено: — Ви справді депутат? Допоможете? — Сідайте, Іване Степановичу. — Сердюк зі значимою серйозністю вказав на крісло, сам — за стіл. — Ви голосували проти нашої партії? От бачите, голосували проти і навіть не здогадувалися — у будь-якому випадку я служитиму вам… Що там у вас сталося? Рік тому сталося. Терапевт Іван Степанович Гусько тільки повернувся з Польщі, де три рочки гарував на будівництві, бо руки звикли не тільки стетофонендоскоп тримати, життя змушувало шукати будь-яку роботу, аби сім'ю прогодувати. Він би й далі складав панам котеджі, та хлопці-українці з бригади конкурентів скинулися по кілька єврів і стуконули в службу міграції: знали, суки, що роблять, грошовитий поляк саме шукав вправну бригаду остарбайтерів на великий об'єкт. Гуська з товаришами вислали до України. Іван Степанович почвалав до головного лікаря районної лікарні на поклін: приймайте назад, бо краще мала копійчина, ніж взагалі без грошей. Та й сподівався: за три роки його відсутності на Батьківщині лікарневі справи, може, хоч трохи налагодилися. Ремонт, приміром, у стаціонарі зроблений, ліків удосталь чи, може, зарплатню лікарям підвищили. Де там! Гуська зустріли ще більш облуплені стіни, ще похмуріші погляди колег, та й самих колег… Куди порозбігалися? А світ за очі. Добре, хоч санітарки ще коридорами стаціонару швендяють, бо в кожної дома свиня, а в лікарні недоїдків так-сяк назбирати можна. — Н-да, біда… — Сердюк спробував бути з дядьком на одній хвилі — на лобі зморшка, очі сумні. — Значить, ви приїхали з проблемою забезпечення районної лікарні ліками і кадрами. — Це теж! — Іван Степанович уперто, — Я ще не закінчив… — Продовжуйте. — Сердюку свербіло заткнути дядькові пащу, але Макс… Його славний Макс утнув таке підле безглуздя, яке — чатуй! — загрожувало лавиною змести межу анонімності й приватності, вилитися на сторінки жовтої преси, у випуски новин, у косі погляди колег, ворогів і партнерів, і тоді вже втримати ситуацію під контролем буде набагато важче. Зі слів Макса, цей провінційний лікар, більше схожий на городнє чуперадло, був єдиним випадковим свідком самогубства дівчини — непоганий розклад, бо зазвичай влітку біля пішохідного мосту цілодобові тирлування, — тому народний обранець Сердюк зробить усе, аби дядько найскоріш виїхав зі столиці зі своїми вирішеними проблемами. Вдячні — вони мовчазні. Невдячні довго не живуть. У всякому разі, звіряча Сердюкова інтуїція, яка ще жодного разу не зраджувала, підказувала: дослухай, допоможи, позбудься. — Продовжуйте, продовжуйте, — підбадьорив дядька. Рік тому терапевт Іван Степанович Гусько повернувся до праці в стаціонарі районної лікарні і, коли вперше під час його нічного чергування зникла електрика, навіть пожартував з хворими: тікайте, хто ходити у змозі, по хатах, поки не бачу. Та під час наступного нічного чергування без електрики померла — добре, що стара, — жінка. Гусько просто не побачив, коли хвора на серце зарилася обличчям у подушку і задихнулася. Довідку про смерть мав писати саме черговий лікар, тож Іван Степанович спересердя випив дві пробірки дорогоцінного спирту і написав майже правду без урахування подушки. — Так у чому конкретно суть справи? — Сердюкові набридло бути свідком дядькових душевних гризот. — Можете викласти у десяти реченнях? Районну лікарню душив, як хвору подушка, великий борг за електрику. Районна адміністрація замість грошей повідомила: борг лікарні передано власнику цукрового заводу, йому тепер винні. Власник цукрового заводу Коноваленко заявив: віддайте один корпус, усе прощу. Іван Степанович так і лишився б серед гурту розлючених безпорадних лікарів, та одного разу його корова заблукала й опинилася на науковому полі, а охоронці, покидьки, корову зарізали і продали. А замість компенсації та вибачень послали Гуська до рідної мами, ще й натякнули, що поле, хоч і рахується за якимсь столичним науковим інститутом, давно належить власникові цукрового заводу Коноваленку, а з тим краще не зв'язуватися… І коноплі там чи мак, місцевому люду на те поле ходити — зась! Приватна власність. А корову свою Іван Степанович любив. Ну і завівся, не зупинити. Писав-судився-бідкався — рік нерви псував, тільки гірше стало. Після чергового судового засідання лампочки в районній лікарні остаточно згасли, мов померли, а голові райадміністрації у Києві медальку на груди почепили. І Гусько не витримав. Зібрав у пластмасовий дипломат судові рішення і поклявся сім'ї, колегам і хворим: без електрики для лікарні додому не повернеться. Отак. — Це все? — не втримався Сердюк. Іван Степанович напружився: мало йому? — Я чого у центр… Тут уся влада скупчилася, тут усе вирішується. Як у вас не вийде, може, підкажете, яких міністрів смикати — охорони здоров'я, енергетичного чи внутрішніх справ… До президента як… Чи… Мені куди? — Додому, — сказав Сердюк і встав з-за столу. Обернувся до дверей. — Марто! На порозі миттєво виникла Марта. У руках — розгорнутий блокнот, олівець, в очах — псяча відданість. — Ти документи Івана Степановича… — Так! — Дій! За годину в районній лікарні мусить бути світло, а ще письмові гарантії від адміністрації, райенерго і цукрового заводу, що ні за яких умов електрику в лікарні не вимкнуть. — Креше вогонь з каменя. До дядька. Руку протягує. — На все добре, Іване Степановичу. Радий вам служити. З народом ми будь-яку битву виграємо. Дядько з крісла підхопився, руку потис. — Дякую… Від всього району дякую, та з Києва не поїду. Як мені з дому подзвонять і скажуть, що ті корупціонери усе чисто
Вы читаете РАЙ.центр
