приймаєш прохача… Тобто — візитера. Те, се… Як життя? Проблеми? А які? Клієнт виливає на тебе своє гівно, а ти сумно посміхаєшся… Не переплутай — обов'язково сумно посміхаєшся і з болем у голосі запевнюєш клієнта, що він прийшов туди, де чують голос народу, і таке інше… — Це я і без тебе знаю. — Марта супила лоба, запам'ятовувала. На Шиллєра з сумнівом глянула. — Ромо… А яка у нього проблема? — Не знаю. Яка різниця? У них завжди будуть проблеми… — А раптом… ця проблема не має суспільної ваги? Ну… Приміром, жінка його кинула чи сусід паркан завалив… Володимир Гнатович нас… Шиллєр нервово глянув на годинник, пробив у Марті дірку гострим оком. — Значить, зроби так, Марто, щоб у нього з'явилася суспільно вагома проблема! Я замість тебе працювати не збираюся! Циґель, пані. Сідайте до столу. Шиллєр крутнувся і побіг до дядька. Видрав чашку з кавою, принюхався — туфта! Не зрозумів — чому туфта? Кава у Марти… Знову принюхався — за- араза! Від чашки з кавою дядьковим горілчаним перегаром тхне. Жуйку! Терміново! На метр відійшов, оцінив картинку — ну, так… на трійочку. Драматизму в очах малувато. Капелюха на дядьковій лисині поправив, мить подумав… Зняв — хай полежить на дивані. Макс постереже. Присів перед дядьком, в очі зазирнув: — Іване Степановичу… Зараз буде телебачення і ми… — Що?! — дядько аж підскочив. До дверей. Та Рому Шиллєра такими дрібницями не зупинити. — Унікальний шанс! Уся країна дізнається про ваше село… — Райцентр! — Чудово! Райцентр, так райцентр! Ви на екскурсію до Києва приїхали? — Біда пригнала! — зовсім розгубився дядько. — Лікар я. І в нашому райцентрі… — Стоп! — Рома Шиллєр затулив дядькові рота долонею, під руку та до крісла. — Отут і починається незбагненне таїнство. По секрету — у нас тут свої забобони. Про свою проблему треба казати лише раз! Але тому, хто допоможе її вирішити. Сідайте у крісло… Марто! Де камери? — У коридорі. — Запускай! — Ви готові? — дядькові. Дядько хоробро кивнув і відчинив на колінах пластмасовий дипломат. До кімнатки тихо влилися три оператори з камерами, Марта напружилася і сумно посміхнулася. — Добрий день… Це громадська приймальня народного депутата України Володимира Гнатовича Сердюка. Звідки ви приїхали до нас? Дядько закліпав очима і подивився у камеру. — Доброго всім здоров'я, люди. Я говорю з вами з центру. Учора до Києва приїхав, бо терпіння вже нема. Хай у столиці знають, що чинять ті корупціонери, яких вони медалями нагороджують… Шиллєр підскочив: — Стоп, стоп… — Дядькові: — Іване Степановичу… Ну… Усе добре. Тобто — все просто чудово! І суспільна вага, відчуваю, на пару серцевих нападів потягне. Але… Не треба в камеру казати. Ви ж не на кастинґу телеведучих! Ви Марті розповідайте. Марта — помічниця народного депутата, до якого ви і приїхали зі своєю бідою. — Нема у мене біди. Це в районі біда! — Та як скажете! Поверніться до Марти і розповідайте їй. Забудьте про камери. Зрозуміло? Дядько з розумінням кивнув і вивалив на стіл перед Мартою купу документів з пластмасового дипломата.
Рома Шиллєр стояв у коридорі біля прочинених дверей. Уважно спостерігав за всім, що відбувалося у голій кімнатці. Та-ак… Камери працюють. Марта сумно посміхається… Блокнот розгорни, дурепа! Ніби записуєш усе, що дядько каже. Клієнт — молоток! Як по писаному. Голос народу — приїхав зі своєї Сракожопівки з купою папірців, показує Марті кожний по черзі й у чомусь настирливо переконує. — Шуллєре! — за спиною. Шеф, падло… І це називається почуття гумору? — Шиллєр я! — обережно у відповідь. — Добрий день, Володимире Гнатовичу. — Будеш мене у коридорі тримати? — Сердюк не в гуморі. Розпаньканий… Організуй йому виставу, ще й у зручний для нього час. — Взагалі-то я планував… — Що з лікаря витягли? Бачив він, як дівчина виходила з машини Макса? — Мовчить… Я інтуїтивно відчуваю — нічого не бачив. Ну, я в лоба не питав… Це було б дилетантством, але… Він очі мружить. Поганий зір, а це значить… — Гони всіх геть. Я сам з ним поговорю. — Але ідея… «Сірий кардинал» допомагає нужденним… — Телебачення зняло, як він Марті жаліється? — Так, знімають… — у щілину зиркнув. — Він, здається, може ще годин сім-вісім розповідати. — Гони всіх. Сам додумаєш, як це подати. — Замовк, замислився. — А що в нього за проблема? Шиллєра перекосило від страху. — Сус… пільно вагома… Наш формат. — Гони всіх! — втретє наказав Сердюк. Шиллєр губи стис — козел! А як красиво було б — входить Сердюк, Марта передає йому папери клієнта, Сердюк поважно киває дядькові — мовляв, усе зроблю, як народний обранець і слуга народу. Обережно відчинив двері. — Стоп! Усім дякуємо. Марто! Пригости наших друзів-телевізійників кавою в офісній кав'ярні. Там зручно обговорити й умови подачі матеріалу. Максе! Там на тебе чекають… У коридорі. На півслові! Іван Степанович ще тримав у руці товстелезний документ з печатками і підписами — не інакше, судове рішення, ще намагався щось пояснити Марті, але камери вже згасли і оператори потягли їх до дверей. Лікар розгублено озирнувся — а як же ж?.. Марта сумно посміхнулася і посунула геть. За нею Макс. Ще мить — і лікар лишився у голій кімнатці сам. — Що за цирк? — розгубився й обурився. Устав з м'якого крісла. Документи у пластмасовий дипломат вкидає. — І я теж — старий недоумок. Повірив якомусь сосунку. Стільки часу на цих клоунів витратив! При цих словах двері відчинилися і до голої кімнатки увійшов серйозний, як асенізатор перед вигрібною ямою, народний обранець Володимир Гнатович Сердюк. З повагою потягнувся до лікаря рукою. — Вітаю, — потис дядькову долоню, назвався: — Сердюк. Володимир Гнатович. Народний депутат України. Дядько вороже зміряв Сердюка поглядом і відповів: — Документа давай! — Якого документа? — не зрозумів Сердюк. — Що депутат! Сердюку залило
