однієї з ним вагової категорії. Другий офіс при благодійному фонді, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк приймає візитерів щаблем нижче, але теж людей потрібних, тому тут не вичерпуються запаси кави, дорогого коньяку і сигар. Третій офіс — громадська приймальня народного депутата Сердюка — необізнаній людині видався би надто скромним: гола кімнатка метрів тридцяти, шафа з документами, стіл, два крісла, м'який куточок і старий ксерокс на тумбочці біля вікна. Мало хто знав, що гола кімнатка знаходиться в офісному центрі, який від підвалу до даху цілком і повністю належить Сердюку. За неофіційною, звісно, версією. Саме сюди, до громадської приймальні нардепа Сердюка, Макс і Шиллєр привезли круглого, як гарбуз, лікаря з пластмасовим дипломатом. Широким коридором попереду йшов натхненний «мордодєл» Рома Шиллєр, ввічливо показував напруженому і трохи протверезілому Івану Степановичу напрямок руху, азартно посміхався у передчутті чергового складного завданнячка. Дядько тупцював за ним, непевно озирався, ніяковів від блискучих золотистих табличок на дверях, але тримався — про справу пам'ятав. Останнім ішов похмурий, пригнічений Макс і тільки зараз, здається, починав розуміти, що трагічні події минулої ночі — не гра вигадливої фантазії, не жарт, а страшна, незворотна реальність. Смикнувся. Зупинився. Розгублено озирнувся… — Господи… Шиллєр озирнувся — та-ак, завданнячко ускладнюється на порядок. Телефон до вуха, сам уже біля Макса. — Марто! Зустрінь клієн… шановного Івана Степановича! Чай, кава, повії — жарт! Циґель! — Макса під руку. — Просто мовчи і нічого не кажи. Пішли. Пішли… — потягнув до дверей з табличкою «WC». Дядько залишився посеред коридору, розгублено зиркав хлопцям услід. — Чекайте… — гукнув їм у спину. — Я лікар… Якщо потрібна допомога, то я… Шиллєр через плече дядькові з посмішкою: — Технологічна пауза. Повернемося за мить. А он і Марта! Біля дядька виникла симпатична, трохи перегодована жіночка років сорока у чомусь не до діла блискучому. Захоплено сплеснула руками, ніби побачила Філіппа Кіркорова… У чомусь блискучому… — Іване Степановичу! — вчепилася в дядька. — Прошу! Прошу… Чай, кава… Поки у голій кімнатці Марта безуспішно намагалася напоїти кавою напруженого лікаря, у чоловічому туалеті Шиллєр однією рукою міцно тримав Макса за плече, другою бризкав йому в обличчя холодною водою і нервово наставляв: — Шок минув. Це добре… До тебе повернулися логіка й емоції. Перше допоможе, з другим боротимося. Логікою! Ти мене чуєш? Е! Е! Вдихни і слухай! Реконструюємо події. Ти — у салоні авта, вона — на мості. Усе! Аут! Ти би не встиг. Не добіг. Ти абсолютно ні в чому не винен! Ти просто попав, Максе. І тут починається найголовніше. Як тільки людина попадає — друзі зникають безвісти, намальовується армія голодних радісних ворогів. Хочеш дати їм свого м'яса? Макс недобре глянув на Шиллєра. Відштовхнув. — Я йду… — до дверей. — Нормальний хід! Я повинен рятувати тебе без тебе? — Рома Шиллєр і не таке бачив. Заступив дорогу. Змінив тактику. — Максе… У тебе шок. Ніякої логіки. Ну, ну, заспокойся. Пусте. Ми боротимося з цим. Логікою. Що від тебе треба? Елементарний фізіологічний рівень — мовчки посидиш у кімнаті, поки ми розкрутимо клієнта, зробимо з цього цукерку, купимо квиток і відправимо до його Сракожопівки, щоби він тут випадково не ляпнув зайвого. — Я йду! — Макс вчепився в сорочку Шиллєра, намагався пробитися до дверей, але Рома Шиллєр справу знав. — Пацан… У тебе такий татко… — відбивався. — Мені натякали — добре би прослухати телефонні розмови Сердюка і його родичів. Може, щось випливе і це допоможе обмежити його вплив… А я тобі вночі телефонував… А я тобі — порад на мільйон баксів. Що нам з цим робити, Максе? Якщо хтось чув, твого лікаря-свідка вирахують на раз-два. Кінчай ламатися. Пішли працювати. Не хочеш рятувати себе, рятуй свого тата. Макс застиг. У раптовій непевній тиші — тільки дзюркіт води з відкрученого крана. Макс опустив голову. — …Пішли. Шиллєр усміхнувся іронічно, глянув на годинник. Аж побілів. — Блін! І де твоя совість?! За десять хвилин — камери, а я ще й не працював із клієнтом! Першим вилетів з чоловічого туалету, побіг до голої кімнатки, на Макса лише раз озирнувся: а куди він подінеться з підводного човна, наш розумний трагічний Макс? Нікуди…
Посеред голої кімнатки спантеличений Іван Степанович сидів у м'якому кріслі, однією рукою притискав до себе пластмасовий дипломат, другою двома пальцями з відразою тримав маленьку — і ковтку нема, ну повна дурня! — чашечку з кавою. Хвилин десять намагався пояснити усміхненій, як на плакаті, Марті, що зроду кави не любив, та пані притисла дядька до стіни немалим бюстом, із кокетством зиркнула в очі й прошепотіла, що зробить таку каву, яку дядько ніколи в житті не забуде. Довелося рятуватися від настирної у кріслі, бо біля стіни — небезпека. І тримати в руці оце чорне пійло, добре, що на один ковток. Іван Степанович для годиться сьорбонув кави, глянув на людей у кімнатці: на дивані сидів безпорадний, думками далеко, Макс. Біля вікна шушукалися Марта з Шиллєром. Дядько кахикнув. Шиллєр озирнувся, красивим жестом намалював у повітрі — хвилинку! До Марти: — Я притримаю шефа! Він повинен з'явитися в кульмінаційну мить. Як Дід Мороз опівночі. Бац — і всі в шоці! — Ромо… А раптом з'ясується, що цей лікар… аферист чи взагалі кримінальна сволота, а ми… А Володимир Гнатович йому допомагатиме… Шиллєр звів брови й обернувся до дядька — н-да?.. — Ти мариш, Марто! Глянь на нього. Він з дружиною через серветку цілується! І взагалі — не відволікай мене своїми вигадками. Діємо так… — На годинник. — Зараз будуть камери. Ти сідаєш за стіл і як помічниця народного депутата Сердюка
