— Пішли! — сказав. Першим рушив Старонаводницькою вниз і ліворуч — у бік Лаври. Макс мить подумав, подався слідом. Не злякався, не підкорився, не підставив першу щоку — сам забажав. В очах незнайомого велетня світилися сум і жага пригод, вони віщували що завгодно — від вивертання кишень подалі від дому батьків до удару ножем під ребра, — а Максу вже не терпілося вихлюпнути адреналін останніх двох діб на кого-небудь. От, наприклад, на цього здорового як бугай хлопця, що йшов попереду і жодного разу не обернувся. Упевнений, що Макс іде за ним? Сволота! Це не означає, що Макс покірно зробить усе, що той забажає! Просто треба відійти подалі від дому батьків і врешті зануритися у власне божевілля, у власну славну забаву, щоби забути про іншу… Невідомо з якої причини, але Гоцик ішов до Співочого поля. До пагорба перед порожньою сценою, де три дні тому чорнявий гуцул грав на баяні. Нині — німо. Сонце переселило вільних від справ ближче до води, наново пофарбувало зеленим і без того яскраві кущі, траву й дерева, і тільки кинутий кимось зім'ятий клаптик паперу з надписом «Композиція "ДУША". Глина. Ціна 180 гривень» нагадував про вир емоцій, що панували на Співочому полі нещодавно. «Тут? Можна й тут!» — зухвало подумав Макс. Уявив себе — скривавленого, недвижного на цій зеленій траві. Адекватна людина, олімпієць, мать твою! — перемоги не бачити, та від участі ніхто не відмовить. Тремтів: «Давай уже! Давай…» Прискорив ходу: «Чого він тягне?» А філолог Гоцик йшов і вперше за життя ніяк не міг відшукати те одне-єдине слово, яке змусило б цього лощеного, хоч і не боязкого красунчика сказати йому правду: де Люба?.. Зупинив погляд на молодому дубку посеред галявини — до дуба дійде і тоді вже… Макс не витримав. Рвучко подався вперед, до Гоцика. Торкнувся спини. Гоцик зупинився. — …Люба. — Що?! — вразився Макс. Азартні думки про бійку посеред пагорбів помчали шукати інших дурнів. Ляп! — щока червона. Підставляй другу. — Люба… — повторив Гоцик. — Позаминулої ночі Люба сіла у твій «мазераті»… — А ти… — Квартиру разом винаймаємо. — Люба… — Макс раптом заметушився, закліпав очима, розгублено озирнувся. — Мені треба… На годинник — двадцять хвилин на першу. Водолази… Наказ Роми Шиллєра скіпкою: «Забудь цю тему! Нікому! Ти нічого не знаєш!» — Я не… Мені треба… — сіпнувся пагорбом вниз, до Дніпра… Гоцик примружив око і зробив те, про що хвилиною раніше мріяв сам Макс. Ухопив за футболку, шарпонув до себе і зацідив у щелепу. Макс упав на траву і протверезів. Одного удару лівою вистачило. Підвів голову — перед очима великі, як човни, кросівки Гоцика. Чогось учепився в них, щоби підвестися, сів на траві… Люба… В душі ворухнувся маленький хлопчик, що ніби побачив дерев'яний паркан без кінця і краю, і хоч йди вздовж того паркана сотні віків, однаково попереду — паркан, а в тому паркані розсуває дошки Рома Шиллєр, нагадує: «Забудь цю тему!» — Вона… — прошепотів. — Через мене… Замовк. Все замовкло. Гоцик забув дихати. Шкірою відчував — біда, та проста мета — шукати Любу доти, доки не побачить, — передбачала головне: побачити. А вона… — …померла? — спитав незнайомим самому захриплим голосом. Макс здригнувся. Померла? Ні… Не було такого слова. Не померла. Мама взагалі вважає, що жива. Не померла. Помирають од хвороб і старості, а Люба… — Не допливла… До берега… — майже правду. Замовк. Все замовкло. Гоцик якось дивно видихнув і мовчки пішов вниз, до Дніпра. Наштовхувався на кущі, ламав їх ногами, а оминути — ні, прямо… Макс дивився Гоцику вслід і відчував незбагненну вину перед цим незнайомим міцним хлопцем, наче біль того — сильніша, наче Макс раптом зрозумів, що не він один міг… любити Любу. Туга — смичком по серцю: завжди у неї одна мелодія. Голову опустив — темно… Не бачив, як метрів за сто Гоцик раптом зупинився і пішов назад. — Де вона? — Що? — Макс підвів голову. Не розумів, що хоче від нього цей хлопець, навіщо повернувся. — Я хочу її побачити, — процідив Гоцик, ледь розтуляючи губи. Кожне слово — лезом по язику. Макс незграбно встав із трави, розгублено глянув у бік Дніпра. — Водолази… шукають… Я хотів піти туди… Не можу… — Пішли, — глухо сказав Гоцик, першим рушив униз по пагорбу. До набережної мовчки скотилися. Пленталися до пішохідного мосту — голови вправо, на воду: катерки, човни, яхти, сміх, пляшки, чайки… — Ти… — врешті подав голос Гоцик. — Макс, — надто швидко. — Знаю. Сердюк Максим Володимирович, тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року народження. А я Гоцик. — А ім'я? — Гоцик, — відповів Гоцик. — Я… жити не хочу, — сказав Макс і раптом зрозумів, що каже чисту правду. Гоцик байдужим оком зміряв метросексуала, прискорив ходу. За півгодини дійшли до пішохідного мосту. Водолазів не було. Макс заметушився, одного відпочивальника за руку, іншого… — Чи тут водолази не працювали? До найближчого пароплавчика-ресторанчика. — Чи тут водолази… — Ні, — позіхнув млявий охоронець ресторану. — Я рибу ловив з шостої ранку — нікого не було. А що сталося? — Ні, ні, нічого… — потьмянів. Озирнувся розгублено — темно. Як теля до мамки, до Гоцика — той стояв неподалік і мовчки спостерігав за Максом. Підійшов. — Батько обманув… Обіцяв, з полудня шукатимуть… — знай озирається, їжиться, мов хворий, і слова з нього — фонтаном, втомився мовчати. — Тої ночі ми їхали… Я хотів познайомити Любу з батьками. Вона була такою веселою, сміялася… Всидіти не могла. І весь час просила пити. Я дивувався — ввечері прохолодно, а Люба все сміялася і казала: води, води… — Макар, сука, — прошепотів Гоцик. — Що? — Макар. Квартиру разом винаймаємо. Макс недовірливо подивився на Гоцика. — Скільки ж вас… ту квартиру винаймає? — Я, Люба і Макар, сука. — Гоцик мстиво звузив очі. — Що далі сталося? — Вона попросила, і я зупинив авто. Тут, під
Вы читаете РАЙ.центр
