аби його людина контролювала одну з митниць на західному кордоні. Сердюк справу зробив, хоч та людина Челядинського — шматок багнюки. Узнав від Сердюка про призначення і не вигадав нічого кращого, ніж запропонувати на знак подяки… — «Мерседес» чи елітну квартиру в центрі столиці, — розшаркувався. Сердюк тоді від несподіванки мало контроль над собою не втратив: давно вже йому такий дріб'язок не пропонували. Митник, мабуть, без слів читав по Сердюковому обличчю. — Перепрошую, Володимире Гнатовичу, — обережно. — Може, один день роботи митниці… ваші?.. Вам… Для вас… А це вже було забагато. Сердюк не взяв нічого. Челядинський розплатиться. І от вони з Петром сиділи у хай-теківському кабінеті Челядинського, і вже те, що Сердюк приїхав до бізнесмена, а не навпаки, означало: час повертати борги. Сердюк одразу до справи. — Є один райцентр… Мені необхідно, щоб в Адміністрації президента цей райцентр внесли в робочий графік поїздок глави держави. — Там що — катастрофа? — спитав Челядинський. — Слухай, Петре, у нас всюди катастрофа. У нас тільки на митниці все гаразд! Людина твоя працює? — насупився Сердюк. — Та ні, то я так… Треба внести — внесемо. — Челядинський повернувся в ділове русло. — Сьогодні ж зустрінусь зі своєю людиною з адміністрації. На який місяць? — На завтра! До надзавдань Петро Челядинський не готувався — щелепа відвалилася. — Спокійно, любий друже, — сказав Сердюк. — Президента не чіпатимемо. Президент — святе. Здався йому той райцентр… Але рядок у графіку повинен з'явитися. Сьогодні ж. За годину. І з адміністрації хтось повинен зателефонувати в райцентр, мовляв, завтра чекайте на президента. І обов'язково натякнути, що главу держави цікавитиме соціалка. Щоби світло було в лікарні, до дитсадків фрукти завезли, бордюри підфарбували чи що там у таких випадках робиться. Зрозуміло? Петро Челядинський перетравлював інформацію. — Тобто… Він не поїде. Так? Я правильно зрозумів? Сердюк зацікавився: — А можна зробити так, щоби поїхав? Президент чи прем'єр-міністр? — Ну… Якщо треба… Поїдуть! І президент. І прем'єр-міністр. Можна навіть разом. — Не треба, — вирішив Володимир Гнатович. — Мета така: щоб у тому райцентрі місяць із дня у день чекали на несподіваний візит глави держави. Щоби ні за яких умов — хоч би ствол біля скроні, — нікому й на думку не спало, що можна відрубати світло в лікарні. Уточнюю: мене хвилює конкретно світло в лікарні. Бордюри можна не підфарбовувати… — А якщо без рядка… Просто телефонний дзвінок? — От ти, Петре, ніби й розумна людина…. Який телефонний дзвінок? Хто про нього в адміністрації знатиме? А рядок… Клерки в адміністрації почнуть графік звіряти, побачать, перелякаються, почнуть з'ясовувати, уточнювати, звісно, викреслять на завтра, та думка, що у президента міг бути намір поїхати в той райцентр, залишиться. І якщо хтось з дуже розумних почне з'ясовувати, йому повідомлять — були такі плани. А чи залишилися — невідомо. На одинадцяту в райцентрівській лікарні засвітилися лампочки, а Володимир Гнатович вкотре упевнився у власній геніальності, хоч ідея належала «мордодєлу» Шиллєру. Залишалося зрозуміти, де Коноваленко тримає лікаря, і проаналізувати аргументи, які не тільки змусять гниду Ростика відпустити дядька, але завалять самого Коноваленка раз і назавжди. Та перш ніж вислухати Баклана і Шиллєра, Володимир Гнатович поїхав на околицю міста, де на нього вже чекала людина, про існування якої не знав ніхто з оточення Сердюка.
Пані Жені уривався терпець — дві години після раннього від'їзду чоловіка тільки те й робила, що намагалася утримати Макса вдома, та син уже не реагував на «млинці», «мамі зле» і «де твій здоровий глузд». Мовчки одягався посеред великої вітальні, а матері — серце в шмаття. Застигла біля дверей, спостерігала за сином: глянути нема на що — схуд після другої поспіль безсонної ночі, на контакт не йде і знай телефонує комусь на мобільний. — Та щоби вона провалилася, шльондра руда! — вибухнула. — Я давно знала — її до нас спеціально підіслали, а ти, як ідіот, шукаєш її по всіх усюдах. Втопилася? Та такі не тонуть! Сидить собі зараз десь серед таких самих гівнюків і регоче з нас! Замовкла. На сина глянула — Макс стояв посеред вітальні з футболкою в руках, та пані Женя бачила тільки синові очі — великі, здивовані, гіркі. Видихнула, демонстративно відійшла від дверей. — Хочеш — іди… Не дитина. Макс мовчав, і це ще більше дратувало пані Женю. Господи, душу в нього вклали, любов'ю і турботою оповили, як тільки пуповину перерізали, по тих Америках, Європах, щоб мови й освіта, квартиру йому, «мазераті», а він, як повернувся, прилип до байстрючки провінційної, хвала Господу, вчасно зникла. — А… звідки ти знаєш, що вона руда? Пані Женя напружилася, показала на Максів мобільний. — Це ж її фото у твоєму мобільному? — Хто її підіслав? І чому до нас? Ти Любу раніше бачила? Пані Женя ще більше напружилася. — А яка різниця, Максе?! — жбурнула подушку, впала в крісло стокілограмовим тілом. — Може, я надто грубо сказала… Мені шкода. Менш за все я хотіла б нашкодити чи образити тебе. Але — вибач — і мовчати не буду, коли бачу, як моя єдина дитина божеволіє через якусь нікчемну дебілку. От побачиш! Мине час, і вона з'явиться, ніби нічого не сталося. Цікаво, скільки їй заплатили, щоби отак підло розбурхати нашу сім'ю? Голота за копійки, мабуть, погодилася. А от цього пані Жені краще би не казати. — Голота? Макс обережно підійшов до крісла, у якому насторожено застигла мати, присів, зазирнув їй у вічі. — Так це ти та гладка потвора, якій Люба голки у кріслі лишила? Ех, пані Женю як підкине! Як струсоне. Крісло по підлозі покотилося. — Так ось як вона тобі про твою матір розповідала?! А ти — що?! Сміявся?! З матері сміявся?! — Токо Моно, — промовив Макс. За голову
