— наполягав Гоцик. — Позаминулої ночі… Рудоволоса дівчина. Така висока, струнка… Ніде не… Не значилася. Зітхнув із полегшенням, помчав на Костянтинівську Макара мобілізовувати. Од радості по дорозі накупив пива і половину випив, поки добіг. Механік Макаров досі шукав Любу, щоби зрозуміти, як довго Гоцик збирається шукати її. Він не посоромився б віддати Гоцику першість у будь-якій справі — здатності красиво напиватися, завойовувати дівчат, розмірковувати про себе, унікального, у контексті Всесвіту чи просто нахабно розлягтися на увесь диван, що призначався мінімум для двох, — але не в пошуках Люби. Ні… Люба — то їхнє спільне, єдине, що й досі об'єднує. Як диван у двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській. Макар для себе вирішив, що Гоцик, певно, просто кохає Любу, хоч і не зізнається собі у цьому. Але… Він теж — щось таке… І в нього більше цих… преференцій… У будь-якому разі, не Гоцика, а його, Макара, Люба попросила про той неймовірний і, мабуть, кращий у Макаровому житті секс. Механік спробував пригадати легкі Любині рухи, гаряче тіло, та раптом гидка думка перекреслила жагу, що народилася несподівано від лише згадки, і вже розливалася Макаровим тілом. Чому Люба попросила про секс саме його? До цієї миті запевняв себе — Люба більше довіряла йому, бачила в ньому близьку людину, брата… Та цього ранку, сам у кімнатці на Костянтинівській, механік раптом зрозумів — Люба просто знала, що він здатний на таке паскудство. А Гоцик… ні. Дивна річ — не збентежився. Позбавив Любу цноти? Та це — дрібниці! Пил для льотчика! Зате не підкладався під старих бабів за гроші, як Гоцик! І не купився на «мазераті», як Люба. І знайде її він, Макар. Треба тільки якось відсунути від пошуків Гоцика. Кеба працює, придумає як. Гроші мав. Та коли на Костянтинівську повернувся Гоцик з пивом, сказав: — У мене бабло скінчилося. Гоцик мовчки дістав з кишені останні надходження від мами з Португалії і розділив навпіл. — На хавку вистачить. Вставай уже! Погнали до твого гакера ДАІшну базу колупати. Макарів однокурсник Вітько Дрозд жив на славетній Троєщині, не любив слова «гакер» і комп'ютери компанії «ІВМ». Обзивав їх «тупими пісюками» і зневажав усіх користувачів «пісюків». Дрозд любив слово «крякер» і комп'ютери компанії «Арріе», тому всі стіни його кімнати прикрашали погризені яблука впереміж із портретами Стіва Джобса в різні роки його славетної кар'єри. Саме у компанії яблук, Джобса і двох компів Макар із Гоциком і знайшли Вітька Дрозда того ранку. Почувши про завдання, Дрозд навіть образився. — Це вам у будь-якому комп'ютерному клубі за дві хвилини зроблять. Чи купіть на Петрівці диски з ДАІшною базою. — Бабла нема. Нам треба на халяву і швидко, — пояснив Макар, і Дрозд погодився на три пляшки пива. Дві хвилини розповідав про «тупі пісюки», не оминув увагою й Стіва Джобса на стіні. — Велика людина, — показав на постер. — «Макінтош» фореве! — «Мазераті». Київські номери. Три вісімки, і ще одна цифра невідома, — спробував повернути Дрозда в реальність Макар, але Вітько спочатку доспівав осанну Джобсу і тільки потім за кілька хвилин доколупався до ДАІшної бази і видав інформацію на-гора. — Вісім, вісім, вісім, один, — прочитав Макар на екрані монітора. — Власник — Сердюк Максим Володимирович. Тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року народження. — Адреса є? — спитав Гоцик. Адреса була. Гоцик так рознервувався, що висмикнув з руки Вітька Дрозда йому ж обіцяну пляшку пива і ковтнув за раз мало не півпляшки. — Хрещатик? Чудово! От і прогуляємось. На Хрещатик з Троєщини дісталися за півтори години, та папірець з точною адресою не допоміг. Кремезний чоловік років сорока в чорній уніформі охоронної фірми з написом «АНГЕЛ» на спині мовчки змахнув піт з чола — хто тих «ангелів» серед літа у чорне вбрав? — і загородив вхід до під'їзду новобудови біля Бесарабського ринку: та-ак, хлопці, зупинилися і повернули назад, питань не ставити, ніхто тут не живе, довідок не даємо. І тільки коли чорнявий, точно західняк, хлопчина з мішком будівельного сміття на спині вискочив з під'їзду і побіг до сміттєвих баків, Гоцик із Макаром зорієнтувалися: перестріли хлопчину біля баків, і західняк охоче розповів про дизайнерські витребеньки багатих, шалену вартість будматеріалів з усієї Європи і жалюгідні копійки, за які він із земляками тут гарує. — Житці ще не в'їхали? — спитав Гоцик. — Деякі… — відповів західняк. — А такий… Сердюк Максим Володимирович… Мажор на «мазераті»… Номер — вісімдесят вісім, вісімдесят один… Не бачив? — З'являється іноді. Хата в шоколаді. Мамця сину подаруночок зробила, поки він за бугром був — хату придбала і ремонт зробила. Наша бригада гарувала. Таке стерво та мама, рятуй мою душу. — А хлопця давно бачив? — Я за ним не стежу. Бачив колись… — А де батьки його мешкають, часом, не знаєш? — спитав Макар, хоч на ствердну відповідь не сподівався. — У «Царському селі», — відповів хлопчина. — Ми всією бригадою під їхнім під'їздом не раз по півдня тирлувалися. — Навіщо? — спитав Гоцик. — Пані любила, щоби по гроші до неї їздили. І чекали, як бомжі, під під'їздом по кілька годин. Кажу ж, рідкісне стерво. Як її чоловік витримує?
На одинадцяту ранку в результаті блискавичної операції Володимир Гнатович Сердюк увімкнув електрику в далекій районній лікарні. Крок перший — вислухав Рому Шиллєра і демонстративно послав під три чорти. — Ти на кого працюєш, Шиллєре? — власноруч крутив кермо автівки, на Рому не дивився. Біля МВС висадив, наказав розшукати полковника Баклана і на дванадцяту дня мати усе, що тільки можна накопати на Коноваленка, його партнерів, на банки, які їх обслуговують, і на людей, які його прикривають. Крок другий — скористався однією з ідей Шиллєра і почав її реалізацію з зустрічі з бізнесменом Петром Челядинським. Був за Петром борг, просив Сердюка свого часу,
