Галки. — А як твоя справа? — Вже, — відповіла Галка. — Так ми ж… ніби… — Я ж у твої справи не лізу, — усміхнулася Галка. — Чуєш? А хочеш, я навчу тебе керувати катером? Люба уявила себе біля штурвала, чомусь у білій бейсболці та білих рукавичках. Розсміялася: — Давай. А складно? — Приблизно те саме, що керувати своїм життям, — сказала Галка. Раптом усміхнулася здивовано. — Дивись! — показала на правий берег. — Чоловік літає… Люба озирнулася на правий берег, але побачила лише легкі хмаринки над Володимирською гіркою.
З чагарнику на дніпровському схилі поблизу Поштової площі Любу спершу побачив Микишка. На сторожі стояв, поки кум Свиря біля лікаря вошкався, усе озирався та добру гілляку в руці стискав. На Дніпро глянув… — Гетаут, — здивувався. — Чуєш, куме Свиря? Онде Гетаут посеред Дніпра. — Тобі, куме Микишко, та дурна баба ввижається, бо не така ж вона дурна, щоби знову в Дніпро скочити. А якщо дурна, так хай уже, прости, Господи, топиться. — Не скочила… На дивному човні стоїть. І біла спідниця тріпотить. Свиря не повірив. Розігнувся від лікаря, що лежав на траві, придивився. — Ні, не Гетаут, — засумнівався. Ногою — гуп! Над землею злетів… Вдивився. Таки Гетаут. Сумна. Хай… Хай посумує — через неї Свиря мало Божий дар не втратив. На землю опустився. — Ти, куме Микишко, на Гетаут не дивись. Бо зараз з човна у Дніпро плигоне, а ти за нею. А нам, куме, доброго чоловіка врятувати б, а не бабів негодящих! Біля лікаря присів, чистої землі у долоню, слини, змішав і до дядькових ран прикладає з молитвою. Микишка поруч присів. Дядькового лоба торкнувся. — Лихоманить бідолашного, — Свирі. — Оце би пороху гарматного з горілкою навпіл розвести, щоби випив. Враз би лихоманка відскочила. Іван Степанович ледь напіврозплющив очі, подивився на кумів: — Де це я, хлопці? — О! О! — Свиря підскочив, Микишку в бік штовхає. — Помогла рідна землиця. Микишка брови насупив, Свирю відштовхнув, дядькової руки торкнувся: — Не тривожся, добрий чоловіче. Серденята ми Дорошенкові. Ти нас хлібом із салом пригощав. Чи забув? — Не забув, — прошепотів Іван Степанович. — Де це ми? Свиря до дядька нахилився. Хвалиться: — З бусурманського лігва тебе витягли. Отут від погоні хоронимося. Як сонце сяде, я до злодійського лігва повернуся… Червоного півня підкину… Спалю іродів, хай би вічно у пеклі горіли. Дядько зціпив зуби, застогнав, за Микишчину руку вхопився, через силу сів. — Е, не бери, хлопче, гріха на душу. Не допоможе… Микишка поруч із дядьком всівся. — Кажи, поважний чоловіче, яку поміч можемо тобі покласти? Все зробимо. Дядько озирнувся. — А дипломат мій де? Торба?.. — Зблід, згадав. — Оце біда так біда. Спалили бандюки мої папери… Хоч справа й зроблена, а папери згодилися б. От біда. Треба вже якось з цього центру вибиратися. Свиря носом повів. — І сало з хлібом пропали? Оце біда. Бо як згадаю, поважний чоловіче, твоє добре сало… І ну розписувати, як вони з Микишкою понад триста років сала не нюхали, як з Дніпра витягли бабу в білій спідниці, а потім, певно, Свирин ніс їх до дядька тієї ночі привів. Іван Степанович слухав дивну розповідь, на кумів насторожено зиркав — от і видно, що добрі хлопці, білявий б'є себе в грудки, що на собі його з полону виніс, та таке верзуть, мамо рідна, що острах бере. Може, божевільні якісь? Чи… теє — сектанти? Одежина чудна. Про дівчину почув. Брови насупив. Чи не про ту дівчину його всю ніч з кулаками розпитували? Напружився. Згадав квадратну щелепу Коноваленка, наполегливе: «Бачив, як син Сердюка дівчину до самогубства довів?» А Іван Степанович бачив, як дівчина у білій спідниці з розкішного авта вискочила, щось хлопцеві крикнула і побігла по мосту. А далі Іван Степанович про свою лікарню згадав і пішов до хлопця, аби розпитати, як до міністерства енергетичного дістатися. — Чуєте, хлопці, — обережно. — Так, кажете, дівчина в білій спідниці з мосту кинулася? — Кинулася, дурна баба, — підтвердив Свиря. — А ми її витягли. Врятували душу від гріха смертного, хоч бусурманка нехрещена. Гетаут зветься. Іван Степанович задумався. Щось дуже відверте і давно забуте, ніби з дитинства, було в цих дивакуватих хлопцях у полотняних сорочках. І не повірити б… Про врятовану дівчину. І совість не сіпала б. Та вони, бач, його, непритомного, від справжніх бандюг врятували, бо він їх хлібом із салом пригостив. І як після цього додому переможцем повертатися? Хвалитися, що добився справедливості й електрикою лікарню забезпечив? Та хіба це зробив він, лікар Гусько? Депутат зробив. Володимир Гнатович Сердюк. А ті бандюги хочуть його знищити. Це ж ясно, як ангіна, — довго мудрувати не треба. І що робити? Додому їхати? — Чуєте, хлопці, — оце каже, а самого ще й досі сумніви крають, по слову цідить. — Треба одну хорошу людину… про біду… попередити. — Зробимо, поважний чоловіче, — кивнув Микишка. — Іван Степановичем кличте, — остаточно вирішив. — А я Свиря! А це кум мій, Микишка, — проторохтів Свиря. — Серденята ми Дорошенкові. — От і познайомилися. — Лікар спробував підвестися, та не зміг, тільки зубами скреготнув.
Гоцик перестав шукати причини, чому він досі шукає Любу. Заборонив сумнівам точити мозок і враз заспокоївся — механіка, прості рухи, йти і довбати хоч би й пам'ятник Сковороді на Контрактовій, як знадобиться. Для мети думки зайві — механіка, прості рухи аж до тих пір, поки на власні очі не побачить її. І якщо невпинним внутрішнім гризотам так хочеться зрозуміти, чому Гоцик все-таки шукає Любу, він подумає про це пізніше… Коли знайде її. Зранку, поки Макар валявся на килимі, змотався до Подільського райвідділу міліції, де йому ввічливо пояснили — шукати дівчину візьмуться через три доби після зникнення, а до того… — Тоді продивіться ваші дані про надзвичайні події,
