недорогу машину. Тисяч за двадцять п'ять. Шкода, відпочити цим літом не доведеться. Хіба що два-три дні на Середземномор'ї. Працюватимемо. Хай інші втрачають свої шанси. Ми не проґавимо! Ми… Мартине захоплене базікання перервав телефонний дзвінок. — Так, Володимире Гнатовичу. Вже їду, — слухавку поклала. Макара обійняла. — Тримай кулачки, любий. Зараз поговорю з Сердюком про вакантну посаду. — Я з тобою! — Ні! Ти їдь до своєї нової оселі. Одяг гарний купи. Машину вибери. Сьогодні — останній вільний день, використай його для себе. Завтра почнеться робота. Марта заходилася вдягатися. Голий Макар дивився на гладкий обвислий зад і розумів: робота почалася ще вчора. «За добу я заробив… немало, — подумав. — Гоцик вдавився б од заздрощів».
Зранку Макс і Гоцик сиділи на ще не засміченому відпочивальниками березі Труханового острова, дивилися на темну воду під пішохідним мостом. — Ти що-небудь знаєш про поведінку… ріки?.. Мабуть, вона віднесла тіло… — говорив, наче спотикався, Гоцик. — Мені здається, вона… має бути… тут, — так само важко відповів Макс. Глянув на мобільний, що розривався від дзвінків увесь вчорашній вечір, ніч і цей ранок. — Чому не відповідаєш? — спитав Гоцик. — Я знаю, що вони скажуть… Макс вирубив мобільний, роздягся, поклав усі речі у футболку і перехопив її вузлом. — Може, по черзі? Гоцик не відповів. Стягнув одяг. Покидав на акуратний згорток Макса, підхопив усе гамузом і сховав у кущах біля мосту. — Пішли, — Максу. До води. Чого час гаяти? Може, дійсно Дніпро змилостивиться і вони знайдуть сьогодні… Любу. До опівдня відпочивальники билися один з одним об заклад, хто з двох ідіотів, які без передиху пірнають під мостом, першим піде на дно, а близько дванадцятої Макса і Гоцика з води затягли на моторний човен два сержанти річкової міліції. — Що, чуваки, діамант загубили чи жити набридло? — спитав один. — І загубили, і набридло, — напружився Гоцик. — Ви б відпустили нас, командири… Ми нікого не вбивали. Макс почув — «не вбивали». Смикнувся до сержанта. — Там, на березі… наші речі. Мобільний… «Верту»… сім тисяч єврів. Візьміть, тільки допоможіть. Ви ж — річкова міліція? Сержанти почули — «Верту». Розповідали їм по такий апарат… Бачили. На рекламі у глянцевих журналах. Чи справді така дорога забавка? До берега пристали, одяг хлопців на човен забрали і знову відпливли на середину Дніпра. — Давайте, чуваки, коліться… Що за допомога? — видирали один в одного коштовну цяцьку. Все роздивлялися, не приховували здивування: і за що сім тисяч еврів? Хай забере назад свій мобільний і просто, без понтів, дасть їм сім тисяч єврів. Чи п'ять. Чи… дивлячись, що за допомога. — Дві ночі тому… з мосту у Дніпро… дівчина кинулася… Потонула… Треба знайти… тіло, — Макс говорив і сам не вірив. Гоцик закам'янів. Він не хотів знати, яким чином Люба опинилася у Дніпрі. Може, романтичні купання серед ночі… Може, ще якась забава, але зараз, коли Макс сказав — «кинулася з мосту», Гоцик раптом перелякався й усвідомив: Люба загинула не випадково і не через трагічний збіг обставин, добровільно кинулася з мосту і потонула, бо хотіла померти. Це ж як?.. Померкло. Це ж чому?.. У голові — тисяча бджіл. Сила пішла. Гоцик намагався повернути до Макса голову, подивитися йому в очі, але сила пішла і, коли за півгодини його заштовхнули в прохолодну після літньої спеки камеру без вікон, Гоцика тільки й вистачило — впасти на підлогу і завмерти. Поряд кричав Макс. Лупив кулаками у двері, вимагав шукати Любу, а Гоцик сидів на брудній підлозі, дивився на обмальовану брудотою стіну, а бачив ніч, Дніпро, пішохідний міст… Вона — як? Спокійно йшла мостом, залізла на огорожу й кинулася вниз? А цей… Він же скиглить, що любить її… Де і сила взялася. Гоцик встав з підлоги, відірвав Макса від дверей… Обличчя не бачив. Нічого не бачив. Очі кров'ю залило — знав би раніше, під мостом серед Дніпра й залишив би. Задихнувся і важко ударив туди, де мало бути обличчя метросексуала. Макс теж втомився від страшної напруги. Пірнав до останку сил, та напруга не полишала, і тепер, коли Гоцик вчепився в нього і без жодних пояснень з глухою ненавистю гасив і гасив, Макс навіть зрадів. Закричав як божевільний. Замахав кулаками… — Уб'ю, суко! Уб'ю! — хрипів під Гоциковими ударами. Упав. Встав. І сам кинувся на Гоцика. Річкові міліціонери лише за півгодини одірвали зади від стільців. Капітан наказав лейтенанту перевірити, що за галас у їхньому зразковому правоохоронному закладі. Не має бути., Лейтенант наказав сержанту. Сержант подивився на годинник. За сорок хвилин, знав за власним досвідом, затримані вже випустять пару і можна буде без побоювань увійти і врізати їм так, щоби кров'ю харкали, якщо ще не харкають. Так і зробив. Коли двері камери відчинилися, знесилені Макс і Гоцик валялися на підлозі, але досі намагалися дотягнутися один до одного кулаками. Сержант увійшов, став над хлопцями. Крізь криваву пелену Макс і Гоцик побачили усміхненого чоловіка в міліцейських формених брюках і звичайній футболці. — А потім скажуть — менти закатували, — плюнув на підлогу. — Давайте так домовимося, чуваки. Встали і по кутках. Хто з кута вийде, матиме справу зі мною. Зрозуміло? Макс і Гоцик не рухалися. Сержант зітхнув, ухопив Макса за руку, потяг у кут камери. За мить з протилежного кута на Макса дивився Гоцик. Грюк! Двері зачинилися. Макс хотів подивитися на мобільному, котра година, та згадав, що сам віддав «Верту» річковим правоохоронцям. — Може… Нас замкнули, а самі шукають… — прошепотів. — Як думаєш? — Чому Люба кинулася з мосту? — замість відповіді спитав Гоцик.
Зранку катерок відплив від білого березового острівця і подався далі на північ. Люба стояла на палубі, дивилася на біло-зелену розкіш — ось острівець став меншим, потім зовсім крихітним,
