ось перетворився на краплю, вона впала у річку і потонула. «Не хочу думати про погане!» — насторожилася. Вдихнула свіжий вітер, задерла голову — сонце, як сподівання. Виявляється, відсутність людей навколо тебе — така обнадійлива новина. Можна купатися поглядом у спокійному зеленому листі, домальовувати до досконалих образів легкі рухливі хмарки, вражатися Граціозній пластиці річкових хвиль. І з сонцем бути — сам на сам. І з вітром. — Без людей не сумно. І це така обнадійлива новина, — сказала Галка. Люба з подивом на неї: як зрозуміти? Думки читає? Усміхнулася: — Галко, чому ми знову пливемо? — Тому що вода — вже не земля і ще не небо, — пояснила Галка. — На філософському вчишся? — Ні. — Галка показала вперед. — Дивись! Бачиш по правому борту зелені луки? Люба глянула — хіба то луки? На луках корови пасуться, а тут — неторкане чисте поле, вкрите зеленими хвилями високих трав. — Шкода, мобільний загубила, — усміхнулася. — У тебе нема? Хоч сфотографувати б. Ніколи не бачила таких густих трав. Може, зупинимось? Походимо босоніж, наберемося від землі сили. Ти знаєш, людині просто необхідно ходити босоніж по землі. Це повертає сили, а мені зараз так потрібно… — Це болота, — перервала її Галка. — Оступишся — потонеш… Потонеш? Люба чула, як у грудях закалатало серце. Застукало, мов арештант у двері в'язниці. Захвилювалося. Оступишся? — Галко… Я оступилася… — Вже чула, — відповіла Галка. Тримала штурвал однією рукою, другою зібрала довге чорне волосся, закрутила його, закріпила на потилиці звичайною тонкою гілочкою. — Ні, я не про секс із другом… Я ще… Тільки тепер згадала… Тої ночі… Знаєш, я все думала… Чому я зірвалася і побігла на той міст як божевільна? Чому? Тобто… Я знала, чому побігла. Я не розуміла, звідки раптом взялася та дика енергія… Вона гнала мене, і я бігла так швидко, що всі слушні думки залишилися далеко позаду. А тепер… Тепер згадала. — І що? — з цікавістю глянула на Любу Галка. — Я поцупила у друга… — У того самого?! — з іще більшою цікавістю перепитала Галка. Люба кивнула. — …Поцупила пігулку. Екстазі. Він розповідав… Коли треба відпустити напругу, розслабитися і відірватися по повній… Я — проти наркотиків. А ти? — А ти?! — скептично усміхнулася Галка. — Дякую, що слухаєш. Я ніколи не курила траву, не ковтала пігулок, а тої ночі… — глянула на Галку здивовано. — Як думаєш, то я бігла мостом, кинулася у річку, щоби померти? — Безумовно, ти. Я бачила. — Бачила? — Люба зовсім розгубилася. Цей дивний катерок, чорнява дівчина зі скептичною посмішкою. — Бачила, — повторила Галка. — А потім цілий день спостерігала за тобою. Люба опустила голову, приклала долоні до плечей. Сонце світить, а їй раптом так холодно стало. — Макс віз мене знайомитися зі своїми батьками, а я не подумала, що мушу полюбити їх. Я знала, що вони ніколи не полюблять мене. І вирішила — хоч розсміюся їм в обличчя, коли вони побачать мене і від обурення вкриються червоними плямами. Друг казав: екстазі — радість. Я проковтнула рожеву пігулку і попросила, щоби вона допомогла мені… розсміятися… Замовкла. Задумалась. — Виходить, щоразу, коли зраджувала собі, — я оступалася… — На філософському вчишся? — спитала Галка.
У середині дня дизель-ґенератори з військової частини дали світло багатостраждальній лікарні. Турбувати міністра оборони не довелося. З'ясувалося, що військовим другий місяць затримують грошове забезпечення, тобто банальну зарплату, тому Володимир Гнатович смиконув людину в міністерстві фінансів, благо головний розпорядник державних коштів за власний кошт щез із поля видимості, аби відпочити від державних проблем. У міністерстві фінансів погодилися націдити захисникам трохи грошей, військові не повірили щастю і навіть пропонували три дизель-ґенератори замість потрібних двох, мовляв, ми ж усе розуміємо, може, бібліотеку ще треба реанімувати чи, приміром, ту ж райдержадміністраіцію. Сердюкові люди порадили військовим не розкидатися дизель-генераторами. А раптом війна? А у них з трьох, що на балансі, жодного? Самого Володимира Гнатовича новина вже не тішила. Світло в лікарні? Інакше і бути не могло, бо тоді він — не Сердюк. А от де Макс? На ранок Женя вже не зважала на присутність Роми Шиллєра, вимагала відкласти всі справи, одірвати зад і знайти дитину, бо їй, бач, треба щось терміново пояснити хлопчику сам на сам. — Що там у вас сталося? — кривився Володимир Гнатович. — Не твоє діло! — Женя сильно нервувала, і це насторожувало пильного Сердюка. — Нікуди не подінеться, — відрубав. — Пиячить у нічному клубі з друзями чи спить під боком у якоїсь шльондри. Звичайно, Володимир Гнатович трохи знав сина. Шльондри — це не про Макса, але Женя відволікла його від справ: він саме вивчав компромат на Коноваленка, і тут, серед папірців було немало свідчень про брутальне поводження Ростислава Дмитровича з жінками легкої поведінки. Сердюк навіть зателефонував менту Баклану, щоби той знайшов одну-дві жертви. Хай би замаячили перед очима Коноваленка, якщо раптом спробує сіпнутися. Але то — перспективи, а зранку Сердюкові люди відвідали банк-реєстратор, де зберігався реєстр акціонерів цукрозаводу, зійшлися на добросовісній ціні стосовно можливих оперативних змін у реєстрі. Тепер Сердюк хотів знайти такого нового власника, щоби той мріяв про завод і добре би заплатив за операцію з миттєвого входження. Володимиру Гнатовичу цукрозавод ні до чого. Після тривалих пошуків Рома Шиллєр указав Сердюку на Олексія Ординського, імпортера цукрової трості в Україну. — Надзвичайно елегантний хід, — переконував Сердюка. — По-перше, Ординський переважну частину часу проводить у Лондоні, тож Коноваленко захекається його шукати. По-друге, напряму зацікавлений, щоби від цукрозаводу не
