заради того, аби попередити Максового тата, прекрасного депутата Володимира Гнатовича… — Максиме… А тато з Брюсселя повернувся? Макс знизав плечима. Теоретично, звичайно, за цей час Сердюк міг би не тільки до Брюсселя змотатися, але… — Що з вами сталося? Я думав, ви поїхали додому. — Так зібрався уже, а тут… Викрали мене якісь бандюги, били, щоби я сказав, ніби ти дівчину до самогубства довів… Щоби тата твого шановного ославити, без ножа зарізати… — Замовк. На хлопців здивовано. Макс опустив голову. Гоцик без добра зиркнув на нього, викинув компрес: льодяні кубики підлогою дзень, дзень… Дістав з кишені цигарки. — Вбили би… Бандюки ті, — ошелешено продовжував лікар. На Микишку вказав. — Хлопці врятували… Я й залишився, щоби батька твого знайти… попередити… Щоби стерігся, значить. Добру людину багнюкою облити — хіба проблема? Гоцик похмуро вишкірився, головою захитав. — Капець! Цигаркою в дядька — лясь по лисині. Злий! — Що, козел? То не біда, що через мажора дівчина загинула… Правда? Не біда! Нормально! Головне, щоби жирні не постраждали… Сподіваєшся, забашляють? Скільки хочеш? А у самого дочки нема? Може, твою доню теж зараз… Лікар розгубився. Микишка — ні. Підскочив до Гоцика, смикнув з дивана, за мить повалив на підлогу і заломив руку. — Припиніть! Припиніть це безглуздя! — Макс зблід. — Ні, — відказав Микишка. — Хай милості просить… — Пішов ти… — хрипів Гоцик. — Мені однаково, що ви зробите… Хоч убийте! Суки! Суки ви! Цинічні тварюки! Ви тіні тої дівчини не варті! Тіні… — Так вона жива… — розгублено пробелькотів лікар. — Що? Максу здалося, що не розчув. На підлозі під міцним Микишкою сходив гнівом Гоцик, гарчав, лаявся. — Що?! — крикнув Макс так відчайдушно, що Микишка відпустив Гоцика і розправив плечі. — Дівчина жива, — спокійно мовив. — Ми її з Дніпра витягли. Я і кум мій… Свиря. — Жива? — Гоцик на мить завмер на підлозі. Перевернувся на спину, дивився у стелю і дрібно-дрібно кліпав очима, врешті якось дивно, похапцем, коротко вдихнув, затулив лице побитими долонями і заплакав. Макс без сил упав на підлогу поряд із Гоциком, незрячими очима дивився в одну точку, навіщось затулив долонями рот, і, якби не Іван Степанович з Микишкою, хлопці ще би довго приходили до тями. — Е, хлопче, хлопче! — заквоктав над Гоциком лікар. — Що ти про мене знаєш, щоби таке собі?.. Я проти совісті — ніколи. Жива ваша дівчина. — Доказ маю, — сказав Микишка. Доказ? Гоцик і Макс одночасно стихли, Гоцик сів на підлозі, повернувся до Микишки. Микишка обережно дістав з-за пазухи Любин мобільний, поклав на підлогу перед хлопцями. — Ось! Гетаут кинула. — Яка Гетаут? — спитав лікар. — Ми дівчину спитали, як зветься, вона сказала «Гетаут» і пішла геть. А оце біля нас лишилося, — пояснив Микишка. — Тільки воно, здається, подохло… Це був Любин мобільний. Макс упізнав, Гоцик — абсолютно переконаний. Відлягло… Відлягло… Заворушилися — видихають, видихають… Відлягло. — Я дебіл! — вибачився перед лікарем Гоцик. — Ви вже пробачте… — Е, хлопче, хлопче… — А де Люба? — спитав Макс Микишку. — Не знаєш часом? — Кум як літав, так бачив — на човні вгору за течією рухалася. Макс і Гоцик перезирнулися. Тільки тепер, здається, звернули увагу на дивний Микишчин одяг, та цьому можна було би знайти логічне пояснення. Приміром, хлопець — з етноколективу, тільки-но відпрацював програму в нічному клубі. А от розмови дивували. — Кум — льотчик? — спитав Гоцик. — Це що? — обернувся Микишка до лікаря. Іван Степанович всадив Макса з Гоциком на диван, наново поприкладав до синців лід. — Спробую пояснити, хоча що тут пояснювати? Тут — або вірити, або ні. Я сам попервах лякався дуже… — Та кажіть вже! — глухо попросив Гоцик. — Це козак. Точніше козаки… Другий у розвідку пішов. Козаки гетьмана… — …Божою милістю гетьмана Війська Запорізького Петра Дорофійовича Дорошенка, — проголосив Микишка. — Старшини серденятських загонів — Микита Сердюк та кум мій Свирид Сердюк. — Сердюки? — ніяково усміхнувся Макс. — Сердюки! — І я Сердюк! Микишка ледь посміхнувся, простягнув Максові руку. — Помагай Біг, товаришу. Давно тебе шукали. Вражений Макс потис Микишчину долоню. Скептично глянув на лікаря. — Вони не… теє… Не нинішні козаки… — розвів руками Іван Степанович. — 3 давнини… — Триста сорок років при деревах спали, — пояснив Микишка. — Чисті душі нас бачать, грішні — ні. Макс із Гоциком знову перезирнулися і саме в цю мить, попри усі закони фізики, крізь зачинені двері до кабінету увірвався кум Свиря. — Куме! Куме Микишко! А що за хлоп'яки? Бачать нас? Бачать? Ох і зрадів. Навколо хлопців забігав. — З ким билися? З ляхами? — на синці та подряпини. — Я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Розкажи, куди Гетаут поділася. — От ти знову про те негодяще! — сіпнувся Свиря. — І згадувати шкода. — До лікаря: — Хоронитися час, поважний чоловіче. Бо той Ромко, що на нашого жида схожий, та той Сердюк, якого ви усе нахвалювали, радилися, як вас нагло вбити і тіло на околиці кинути. А ми проти них — безсилі. Як той Ромко з тим Сердюком злодійські плани складали, так я й під ноги їм кидався, і за руки хапав — не бачать, козолупи! — Микишці: — Ламай двері, куме Микишко, бо загине поважний чоловік ні за цапову душу! У Макса з Гоциком щелепи відвалилися. Слухали і не могли второпати: що відбувається? Хто ці божевільні? Звичайно, Свирин прохід крізь двері переконував, але після Гудіні професіонали навчилися і не такі фокуси демонструвати. — Рома Шиллєр і мій батько планують убити Івана Степановича? — врешті подав голос Макс. — Ви це хотіли сказати? Свиря крутнувся до Микишки. У Макса пальцем тицьнув. — Сердюк? Микишка кинув. Свиря усміхнувся. — Помагай Біг, товаришу! Погана тобі новина — батько твій не сердюк. Зрада у серці. Очі сліпі. Не побачив мене, отож дізнався я про плани його злодійські.
Вы читаете РАЙ.центр
