Катувати його не будемо, але й жити не дамо. Ніж для паперу, у Коноваленка поцуплений, дістав. — Ось! Під ребра в серце! — Та навіщо депутату вбивати мене? — сумно спитав лікар. На цій високій-ноті двері відчинилися і до розкішного, але вже трохи розгромленого кабінету увійшов Володимир Гнатович Сердюк. Картинка — ще та: Посеред кабінету закляк дядько. На дивані сидить Макс із синім від синців лицем, поруч — незнайомий міцний хлопець із так само побитим обличчям. І дивляться не на Сердюка, а ніби на те, що біля нього. — Ну, Максе… Налякав так налякав. — Володимир Гнатович зробив крок у кабінет, причинив двері. — Пішли… Товариша твого додому довеземо, якщо треба. — А Іван Степанович? — Макс врешті перевів погляд на батька. Дядько ніяково посміхнувся і з питанням в очах глянув на Сердюка. Сердюк зробив вигляд ніби тільки-но побачив лікаря. — А, Іване Степановичу! Рома розповів мені про ваші пригоди у столиці. Не втомилися? Додому не хочете? — Попередити вас хотів, що ваші недруги… — Ну навіщо вам наші марудні справи, шановний? — ледь стримуючи роздратування, перервав його Сердюк. — Збирайтеся додому. Рома організує вам квиток, посадить на потяг… Володимир Гнатович жестом покликав Макса й Гоцика за собою, пішов до дверей. — Пішли, хлопці, пішли… Час матерям в очі подивитися…. — А як же інші? — почув за спиною голос Макса. Зупинився. На сина з тривогою. — Що маєш на увазі, Максе? Макс знизав плечима, показав на простір біля Сердюка. — А цих… нащо тут лишати? Сердюк озирнувся — нікого. Більше розтривожився. — Ти бачиш когось, синку? — А ти ні? — Макс йому з викликом. Володимир Гнатович перелякався за сина. — Синку… Заспокойся… Я все розумію… Такий стрес. Водолази вчора день до ночі… Макс гірко усміхнувся батькові, махнув на нього рукою, мовляв, годі, годі… — Я у тебе заночую, — сказав Гоцику. — Лікар з нами, — відповів Гоцик, показав на кумів. — І сердюки… — Хлопці, годі жартувати. — Володимиру Гнатовичу здавалося — хлопці просто розігрують його. Ось зараз зупиняться, розсміються в обличчя. Та Макс жестом покликав за собою круглого, як гарбуз, дядька, і трійця посунула до дверей. Володимир Гнатович розлютився. Говорив-трусився: — Ну… Добре. Бачу — живий, здоровий… Йдіть. У клуб там, пивка… А ми з Іваном Степановичем по стограм… Обговоримо, що за чорти Максу вбачаються… Так, Іване Степановичу? Ви, як лікар, можете пояснити… Кум Свиря заволав од обурення. — А! Що казав? Зрада! Зрада… Лікар розгубився — то на Сердюка, то на серденят із Максом і Гоциком. — Та я… мабуть, піду… Дякую, звичайно… — Я сам Івана Степановича проведу, — гірко мовив Макс. Сердюк сіпнувся до сина, вхопив за грудки. — Я на тебе працюю, щеня! Пішов звідси! Матері поплачешся про свої любові, а мені за твоїми «любов'ями» хвости підбирати. Ми з тобою вдома про все поговоримо, а зараз — пішов! Макс вирвався, очі потемніли. — Нема мені про що з тобою говорити! Лікаря стерегтиму! Не чув? Кажуть, його хочуть убити. Макс відштовхнув Сердюка і першим вийшов з кабінету. За ним — куми, лікар. Останнім ішов Гоцик. Повільно сунув, наче перевіряв — нікого не забули?
Ніч запропонувала дивну забаву — змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко. Десна відгукнулася: вгамувала слабкий вітер, відігнала комах від води, затамувала подих, поверхня стала чистою і гладкою, ніби темне скло. Мільйон зірок віддзеркалилися у воді, тому катерок, що стояв на кітві посеред ріки, здавалося, застряг серед Всесвіту. Люба і Галка лежали в каюті на твердих дерев'яних лавах. У круглий ілюмінатор заглядала ніч, підсвічувала собі зірками, аби краще роздивитися двох юних дівчат, що лише робили вигляд, ніби сплять. Була причина. Під вечір Люба запропонувала пристати до берега біля невеличкого села. Купити свіжого молока, домашнього сиру, хліба. Відчути себе мандрівником, загубленим серед чужих доріг. Це ж — свято. — Ні, — відрізала Галка і зупинила катерок посеред ріки навпроти села. — Що за дурість? Ти робиш мені на зло? — Галчина поведінка вивела Любу з рівноваги. — Навпаки. Йду назустріч твоїм забаганкам, — відповіла Галка. — Можеш дивитися на те село і той берег скільки завгодно, якщо тобі так цього хочеться. — Та ти просто знущаєшся з мене! — А ти просто уже набридла мені! — Тоді підпливи… Підпливи до берега! Висади мене і котися під три чорти! Галка стала посеред палуби, закрутила чорне волосся на потилиці і сказала: — На моєму катері ти мені наказувати не будеш. — Замовкла. Кинула погляд на блакитну воду, запропонувала: — Хочеш? Пливи… Люба рвонулася було до борту, учепилася в нього, глянула у воду. Та так і заклякла. Галка спокійно пішла до каюти, довго копошилася, дзвеніла чашками, а коли вийшла, Люба досі стояла біля поручнів, дивилася на берег. Сутеніло. — Надивилася? — ніби нічого не сталося, запитала Галка. Люба стисла губи, промовчала. Галка завела двигун, катерок подався далі. — Ночувати далі за течією будемо, — пояснила Любі. За годину катерок зупинився у зовсім дикому місці. «І не боїться?» — подумала Люба. А раптом… Раптом серед ночі підпливуть злодюжки на човні, залізуть на катер? Кричати марно — однаково ніхто не почує. Перелякалася. Спустилася в каюту. Галка лежала на дерев'яній лаві з заплющеними очима. «Не спить», — здогадалася Люба. Розстелила ковдру на сусідній лаві, заплющила очі, та страхи, якими сама себе налякала, змусили розплющити їх знов. Встала. Пішла до дверей каюти і замкнула на замок. Все ж спокійніше. Сон все не йшов. Люба лежала з заплющеними очима і шукала слова, якими зранку спробує пояснити Галці свій несподіваний вибух. Ну… Такий стрес. Вона й досі не може пригадати усього, що з нею трапилося. Дивно, чи не так? Весь час виникає відчуття, ніби щось важливе зникає, не пригадується. Вона нервує. Один іспит
