в академії пропустила. Надолужить, звичайно. Але ж — і цим переймається. І взагалі. Життя геть змінилося. Вона змінилася. Так багато думок… Боялася перестати бути собою і… соромилася бути собою. Макс… Де відповіді? Вона вважала, Макс надто ідеальний для неї. Все чекала, виглядала — що зруйнує гармонію? А коли захотіла померти, коли топилася під мостом… Може, вона надто ідеалізувала його чи сама була надто ідеальною для нього? Люба знайде відповіді. Обов'язково знайде, адже повертатися доведеться. Так хочеться повернутися з відповідями. Відчувати себе упевнено, не помилятися, не оступатися, бо — скільки вже можна?! Макс… А раптом вона побачить його очі і забуде все? Все! І його батьків, і як він не рятував її… Думки линули далі, далі. Люба заснула, так і не придумавши, що скаже зранку Галці.
П'яти живих душ вистачило, щоби в убогу халупу на Костянтинівській повернувся космос. Іван Степанович сидів на проваленому дивані, розповідав з сумною посмішкою — отаку приблизно хату їхня бригада у Польщі винаймала. На вісьмох. Наймолодший у ванній спав, та то нічого, вони не скаржилися… Гоцик у кухні повкидав на сковороду залишки продуктів від сухарів і двох яєць до ковбаси і помідорів, притрусив меленим перцем — запіканка студентська, у Люби класно виходило, Гоцик вперше робить. Похмурий Макс стояв біля вікна, спостерігав за кумами — ті застигли біля увімкненого ноутбука, приголомшено роздивлялися банальну заставку на моніторі — білий тропічний острів посеред синіх океанських хвиль. «Схожі на Лілу з "П'ятого елемента" Бессона, — усміхнувся іронічно. — Такі ж розгублені й ошелешені». Наче у відповідь Максовим думкам, Свиря скептично закопилив губу, штовхонув Микишку. — Годі, куме, чортам кланятися, бо затягнуть і викинуть у тому пеклі під пекучим сонцем посеред солоної води! Хочуть, кляті, щоби ми від спраги вічно мучилися, — не розгублено, не ошелешено. Микишка відвів погляд від острова, наштовхнувся на похмурого Макса: — Не сумуй, товаришу. Правда — сила. Був у нас один такий… Цеберком звали. Кухлями не пив, як звичайні вояки… Хоробрий був козак! А батько Цеберків, гаспида онук, з ляхами злигався, так, коли того злодіюку за ноги повісили, Цеберко з такою силою коня за шию ухопив, що з кінської шиї кров полилася, а Цеберко сльози не пустив. Свиря згадав, збудився. Забігав. До Микишки. — Ой, куме, лихо… Як ми зрадників покараємо? Господь всемогутній з нами таку дурню утнув, що не можемо козолупів зупинити. Не бачать нас іроди! Макс слухав і просто не вірив власним вухам. — Чекайте, хлопці… Невже ви дійсно збираєтеся мого батька… убити? Куми заклякли, перезирнулися зі здивуванням неймовірним: а може бути інакше? Слів не знайшли — одночасно кивнули Максові. — Не тривожся, товаришу, — Микишка йому. — Знаємо, як зробити, щоби не мучився. Підкажемо. — А по мені, хай би помучився, — Свиря нервово. — Він славу серденятську спаплюжив. Добре ім'я во гріх привів. Прив'язати козолупа до гармати, у пащу литого свинцю! Чи би, приміром… — Замовк, носом повів. — О! О! Смачними наїдками запахло… Макса по плечу — лясь! — Повечеряємо, товаришу? Повечеряємо?! Макс дивився, як завзято куми хапали руками шматки гарячої, схожої на екзотичну яєчню, мішанини, як дядько ніяково, ніби соромився, відклав малий шмат, як Гоцик по-хазяйськи обмежився мінімумом, і досі не розумів, що за дивні події привели його у цей окремий простір, де язики незрозумілим чином розв'язуються, думки набувають чітких обрисів, а вирішені справи не обтяжують спогади. — Я оце тільки зараз зрозумів, куме Микишко, нащо Господь нас в Україну повернув, — сказав Свиря. — Зрадників зничтожити. Трійко вже! Трійко! Той Ромко, що на нашого жида схожий, Коноваленко, що поважного чоловіка Івана Степановича катував, і батько нашого товариша, який себе за сердюка видавав. — І як ми їх зничтожимо? — на повному серйозі запитав Микишка. Свиря розсміявся, показав на лікаря, Гоцика і Макса. — Егей, куме! Ціле військо маємо! Хай чисті душі самі обирають, кого у пекло відправлять. Ти поміркуй! Злодюг троє, і чистих душ — не менше. Оце Богова задумка. Іроди повинні знати — кожного кара знайде. Макс, Гоцик і лікар перезирнулися. Лікар лисину почухав. — Ви, хлопці, теє… Думаю, для іншого задуму прокинулися, — глянув на насторожених серденят. — Може, аби дівчину врятувати. Мене з пастки витягти. Макс почув про Любу. — Знаєте, де дівчина? — Знаємо, — сказав Свиря. — За ніччю, коли негодяще топилося, ще ніч була… Потім день. І в той день бачили її на човні чималому. Вверх за течією пливла. До Десни, — поспіхом, та до справи. — Невже не будете злодіюк карати? Тоді — самі зрадники. А це уже — непогана новина, бо ми вас, підлабуззя, бачимо і силу проти вас маємо. Оце, приміром, попадаєте спати зараз, а ми з кумом вас… позв'язуємо, а потім язики повідрізаємо, бо шаблі нема, а то би відтяли голови — і уся морока. Може, через те що Гоцик, Макс і лікар без жартів сприйняли слова Свирі, але майже до ранку в спорі билися. І чим більше аргументів з реалій двадцять першого століття трійця наводила кумам, тим упертіше серденята відстоювали прості та логічні норми свого звитяжного і славного життя. Кажете, серденята найманцями були? Так, добрі люди. Найнялися життя віддати за Україну і гетьмана Дорошенка. Навколо цього гуртувалися, роду-племені не питали — українці, валахи, московити, навіть жиди з ляхами серед сердюків були, — одну істину знали: просити — тільки Бога, помирати — тільки заради рідної землі, жити — тільки у звитязі, тому не знали: у бою — страху, до зради — пощади, після бою — суму й печалі. — Як же я їм заздрю, — прошепотів Гоцик, коли куми першими завалилися спати на килимі посеред кімнатки. — Пацани прожили класне життя. І через триста сорок років є що згадати. — Так, хоробрі діти, — зітхнув лікар. —
