Челядинський до справи. — За горою — Буковель. — І?.. — Треба на тій горі… Від мого комплексу до верхівки і звідти вниз до Буковеля прорубати просіку. Метрів сто завширшки. Щоби мої клієнти на всюдиходах могли би у Буковель їздити. — Господи, Петре! Що ти мене таким дріб'язком турбуєш?! — Ліс — ваш! — Який ліс? — Той, що вирубаємо. Якісна деревина, Володимире Гнатовичу. Покупця сам запропоную. — Добре. Але спочатку давай не про особисті вигоди. Давай про державне… З приводу об'єднання районів… — Перепрошую, але я теж… Подумав… Такий дріб'язок, а шановний Володимир Гнатович… — Знаєш, Петре! Іноді треба, щоби добрі справи робилися тими, хто зобов'язаний робити їх згідно зі службовим становищем. Хай чиновники одірвуть свої зади від крісел і об'єднають ті районі не через дупу, а так, як треба. А мій помічник на місці простежить… — Дарма людину ганятимете. Усе зробимо. — А ліс за якою ціною? — запитав Сердюк, хоча ціна значення не мала. На тілі Сердюка чорним волоссям буяло власне дерево, і, хоч вчора вночі Володимир Гнатович не устиг прискіпливо роздивитися оберіг, справи свідчили — усе добре. Залишилися дрібниці — обламати упертого Макса і розвіяти сумніви щодо шпигунських намірів його загиблої дівчини. Значить, до Купи.
У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській першими прокинулися серденята. Свирю понесло до кухні харч шукати, Микишка роздивився великий Гоциків рюкзак з безліччю кишеньок — потрібна у поході річ, пішов за кумом. Свиря знайшов сухі галети, гриз і кривився. — Несмачне, як всохле козяче гівно. Микишка ледь проліз до стільця у кутку біля вікна, присів. — Я, куме Свиря, усе міркую… Для якої справи нас Господь пробудив? Може, гетьмана шукати… Пам'ятаєш, баба на кручі бідкалася… Що ж, казала, ви, хлопці, без гетьмана… Свиря догриз галету, задумався… — Поважного чоловіка додому доправити би під вартою, а потім уже гетьмана шукати… — Діло кажеш, куме Свиря, — погодився Микишка. — Тільки не буди. Хай уже самі пробудяться. Макс, Гоцик і лікар уже не спали. Хлопці сиділи на килимі, спостерігали за лікарем, який зашивав рукав піджака. — Дякую за все, хлопці. Додому поїду. Макс опустив голову, признався: — Світло в лікарні для того… щоби ви мовчали… — Про що? — насторожився лікар. Макс сумно усміхнувся і коротко переповів майже детективний сюжет про свідка біля мосту і план його нейтралізації. Лікар захитав головою. — Додому хочу. Страшно тут… У столиці вашій… На дядьків голос — куми до кімнатки. Так і так, хочете чи не хочете, а ми, поважний чоловіче, з вами. Микишка — про варту, Свиря — про сало, мовляв, доведуть дядька до хати і, може, ще раз смачного сала скуштують. Як Іван Степанович не опирався, на своєму стояли. І що з ними робити? Хай уже йдуть. За півгодини після чаю з залишками сухого галетного печива серденята і дядько розпрощалися з Максом і Гоциком. Іван Степанович лишив свою адресу, запрошував приїжджати. Гоцик вибачився — йому поки нема куди гостей запрошувати: куток на Костянтинівській — орендований, де завтра буде — хтозна. Може, номер мобільного залишити. Більше нічого не має. — У мене аналогічне становище, — сумно всміхнувся Макс. — Це нічого, нічого, хлопці, — заспокоїв лікар. — Молоді… Ще все буде. Як зголоднієте, приїздіть до мене сил набиратися. Куми хлопців перехрестили, веліли чекати — повернуться, знайдуть, бо битва буде і чисті душі знадобляться. Гоцик розчулився, віддав Микишці рюкзак. — Як не побачимося, знайте — я вас не забуду. — І я вас, хлопці, не забуду. — Макс обіймав серденят по черзі, а вони шепотіли йому у вухо: — Егей, товаришу… Така радість, що сердюки не перевелися. — Чудні ви. У нас Сердюків — пів-України, — відповів Макс. — Що?! — аж поприсідали. — Так чого ж ти, трясця твоїй матері, і досі мовчав? Так це ж інша справа. — І дядька уже підганяють, мовляв, давайте вже рушати, бо справ повно. Врешті пішли. Макс і Гоцик усілися на тісній кухоньці. Закурили… — Тепер розумію, чому Люба тут жила, — сказав Макс. — Тут ніби рай… — Був… — сказав Гоцик. — Ти куди тепер? Макс плани мав. Здати в ломбард коштовний годинник, найняти човен і йти до Десни. Гоцику план підходив. Домовилися так: Макс іде до ломбарду, Гоцик шукає човен подешевше. З тим і покинули квартиру на Костянтинівській. Макс довго шукав ломбард на Подолі, бо думки розтривожилися. Бажав і боявся зустрічі з Любою. Завтра — може зустріти. Простіше би, тут, в місті, а Десна… Десна — це знову вода. І раптом десь поряд буде міст? Макс згадав, як Люба бігла пішохідним мостом, і раптом зрозумів, чому вона жодного разу не озирнулася. Вона була впевнена, що він поряд… Може, на крок позаду, але поряд. Чорт! І після цього він хоче повернути її? — Вже як буде, — прошепотів втомлено. Як буде, аби тільки поставити крапку в страшній історії. Якби зараз Макса запитали, чи любить він Любу, він би… розгубився. Та спитати — нікому. Макс врешті знайшов ломбард, за півціни здав годинник і з грошима рушив на Костянтинівську. Так домовилися. Гоцик до вечора шукав суденце для поїздки в бік Десни. Хазяї човнів і катерків розпитували про маршрут, відмовлялися: їм вигідніше обслуговувати корпоративи та катати відпочивальників Дніпром у районі столиці. А до Десни, ще й невідомо, на скільки днів… Дешевше купити власного човна. Врешті під вечір сивий дідуган у футболці і капітанському кашкеті пообіцяв назавтра привести свого товариша — той міг би погодитися на авантюрне плавання, та може запросити немало. — О котрій зустрічаємося? — тільки й спитав Гоцик. На Костянтинівську повертався без поспіху. Так само як і Макс, думав про те, що завтра може побачити Любу. Точно розсміється і закричить: «Голото! І навіщо ти примчав?» А він — що? Він скаже: «Чи ти дурна, що геть пропала?» А вона скаже, що це не Гоцикове діло, що вона —
