кидає, та й не від свого імені патякав, йому, старому козлу, мабуть, крім проносного, від життя вже нічого не треба. — Скоріш за все, старе падло, злигався з урядовими… — Сердюк глухо. Коноваленко вхопив його за руку. — Не тут! Вийшли з ресторану — на порожній галявинці перед «Мисливцем» тільки їхні автівки без водіїв. — Їдь за мною, — видушив з себе Сердюк. Кипить. Не помітив — а Роми Шиллєра нема. За десять хвилин зупинилися на узбіччі траси біля розчищеного місця відпочинку з двома дерев'яними лавками та альтанкою. Вийшли з автівок. — Ну, привіт, Вово… — похмуро сказав Коноваленко. — Як живеш, Ростику? — Сердюка раптом затопило морем спогадів. Коноваленко, мабуть, теж із тих хвиль: — Отож і воно. Молодими були… Дурними… Треба було валити Перепечая… Він, падло, і з могили буде нас на ціпку водити. — Звідки у нього Соньчині свідчення? Що за фіґня?.. — Наказав, щоби я приніс йому чистий аркуш з її підписом. — А, знайома схема. — Вово… Нам потрібен той папірець… — Погано ти цю падлу знаєш. — Сердюк пішов до дерев'яної лави, упав на неї, поглядом у траву. А Ростик марку тримає. Не сичить, не сіпається. Може, покінчити з війною? Коноваленко усівся поруч із Сердюком, і вони години зо дві городи городили, намагаючись знайти вихід з кута, у який загнав їх старий Перепечай. Поодинокі грибники, що йшли з лісу до траси з повними кошиками, здивовано роздивлялися двох немолодих чоловіків у дорогих костюмах, що гілками малювали на піску якісь схеми, тихо, але завзято у чомусь переконували один одного, замовкали, коли помічали людей, проводжали їх ворожими поглядами і з натхненням поверталися до спору. — Якщо старий думає, що так легко може нас завалити, він глибоко помиляється, — підвів риску Сердюк, коли сонце сіло і креслення на піску втратили будь-який сенс. — Ми теж недарма життя прожили. Так, Ростику? — Вово, я дні за два з'ясую, що за люди поклали око на мій район, — почав Коноваленко. — На наш район, — нагадав Сердюк. — Домовилися, — погодився Ростик. Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце — шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів. Сердюк і Коноваленко домовилися діяти спільно. Володимир Гнатович сів за кермо, рушив у бік столиці вже по темному. Зустрічні авто сліпили фарами, та хід думок не порушували. Усе би нічого… Усе би нічого, аби тільки дружина не була Перепечаєвою донькою і Перепечай не вимагав повернути її додому. Сволота! Одна згадка про гладку крикливу Женю вивела Сердюка з нестійкої рівноваги. Тепер зрозуміло, чому Макс рвонув з дому. Служниця знала про Женьчині витівки, могла розповісти Максу… Сволота, сволота! Як би її тихо позбутися?.. — Шиллєр! — врешті згадав. — А де Шиллєр?! Набрав Ромин номер, слухав довгі гудки. Шиллєр не відповідав. Щось нове… Володимир Гнатович раптом зрозумів, що не побачив Рому, коли, розлючений, вискочив з ресторану. Біля «Мисливця» стояли тільки дві автівки. Знову набрав Ромин номер. — Де ти, Шиллєре?! — жбурнув мобільний на сидіння. Поганий день. Скоріше додому, випити чарку коньяку спокійно і зважено обдумати надскладну ситуацію… В'їхав у місто і… застряг у довжелезному заторі. Сотні людей у своїх автівках нервово чекали, поки звільненою від них, як від лушпиння, дорогою промчить розкішна іномарка з владними номерами. П'ять хвилин чекали. Шість. Сім… — Суки! Сердюку уривався терпець. Вчепився в кермо, вдивлявся у порожній відтинок траси — коли вже з'явиться небожитель, заради якого перекрили рух?! Якого біса він… вони всі… повинні відкладати свої справи заради… — істерика обірвалася і розбилася. Володимир Гнатович Сердюк приголомшено озирнувся на водіїв у заторі, наче ті могли би прочитати просту і страшну думку, що раптом виникла і застрягла у мізках. «Без Перепечая я повернуся туди, звідки прийшов, — у народні маси», — бац у тім'я. Жахнувся — невже?! Забув про затор, на вустах усмішка розгублена: невже всі його успіхи, капітали, вплив — тільки результат умілої багаторічної гри турботливого татка Перепечая? А сам?.. Сам Сердюк нічого не вартий? Порожнім відтинком перекритої траси промчало дороге авто, затор зрушив, позаду автівки Сердюка засигналили — заснув, чи що?! Володимир Гнатович зосередився на дорозі — ще дужче закортіло скоріше потрапити додому. Випити чарку коньяку, проаналізувати приголомшливе відкриття: якщо його, як теля, все життя вів Перепечай, значить, він… він уб'є Перепечая! Не знамо як — власною самостійністю, незалежними рішеннями, ножем по горлу чи просто зайвою пігулкою, але уб'є. Володимира Сердюка пригинати не можна. Уже під'їжджав до «Царського села», коли зателефонував друг Купа, незвично напружено повідомив: — Модельєр нахабно і підло оббрехав твою порядну дружину. Це все, що я можу тобі сказати. Ти ж не дурний. Роби висновки сам. — Ти здурів?! — Сердюка телепнуло, ледь втримав кермо. — Ну давай, Сердю. Тримайся. Мені не телефонуй. Я в Чорногорію. Готель купив на Адріатиці. Треба до ладу привести. — Чекай! — закричав у трубку Володимир Гнатович. — Що відбувається? Хай… Хай цей мудак скаже мені в очі, що оббрехав… — Не дивишся новин? Модельєра знайшли мертвим. У власній квартирі, — відповів Купа і відрубав зв'язок. Як доїхав до дому? Не пам'ятає. У голові молотами — дарма усе це затіяв: і Макса рятувати, і дядькові помагати, он яку яму викопав, до самого Перепечая докопався, вже й не розуміє, що далі робити і як. Увійшов до темної порожньої квартири. Скоріш у ванну кімнату, здер одяг, став перед дзеркалом… І побачив сиве — біле як гусячий пух — волосяне дерево на тілі. Фантазії та мрії вмерли. З колії у чисте поле — зась.
Під вечір звичайний рейсовий автобус зупинився на автостанції райцентру. З автобуса
