доросла людина. А він їй на те повідомить новину, що Макар — сука. Вона розстроїться, спитає, що сталося, а він нічого не відповість: те, що люди люблять однакові музику, кіно, цигарки, вболівають за київське «Динамо» і поважають Ґевару, — нічого не варте. Як з'ясувалося. Гоцик знайшов похмурого Макса у плетеному кріслі на веранді. Присів поряд, показав на сусідські двері. — Тут жила Роза Сиґізмундівна. Вона померла на ранок після тої ночі, коли Люба… — А що з човном? — Завтра зранку, — відповів Гоцик. Помовчав і додав: — Роза Сиґізмундівна остання бачила Любу живою. Казала, під ранок повернулася… Постояла на веранді і пішла. — Під ранок? — Макс вразився. — Значить, точно жива. Значить, серденята не брехали. — Ясна річ, не брехали. Сам бачив — то люди справжні. — Підемо спати. Завтра би раніше встати. Щоб раніше рушити. — Макс занервував, підхопився. — Диван мій, — попередив Гоцик.
Під вечір від ранкового радісного азарту Володимира Гнатовича Сердюка не лишилося й сліду. Друг Купа, до якого Сердюк у піднесеному настрої дістався вже по обіді, без зайвих слів відвів у підвал власного будинку, вказав на скривавленого молодика, що мішком валявся на підлозі: — Ось! Хай сам каже… Сердюк напружився. Обережно підійшов до тремтячого чоловіка, з подивом упізнав дизайнера, чи як він там себе називає, — консультував дружину щодо останніх модних тенденцій. Судячи з конвульсивних посмикувань, говорити він уже не міг. — Купо, у мене нема бажання чекати, поки він прийде до тями, — занервував Сердюк. — Це лайно трахало твою дружину, — розсміявся Купа. — Уявляєш?! Вони трахалися, а служниця бачила. От і все. Розслабся, Сердю! Нікого до тебе в дім не підсилали. Непогана новина, а? — Вона трахалася з цим лайном?! — Сердюк оскаженів. Підскочив до Токо Моно, бив ногами без тями, топтав підборами черевиків, кричав, аж доки Купа не відтяг його і не сказав з докором: — Не треба виконувати нашу роботу. Попрактикуйся на власній дружині. — На дружині?.. Сердюка залило гнівом, як пляшку пивом, — по горло. Тільки у голові лід. Ускочив в автівку — додому. Гнав і гарчав. Сука! Сука невдячна. Однолітки по кілька дружин поміняли, усі при молодих білявках, а він стільки років терпів Перепечаєву доньку, дурну корову з червоним дипломом лікаря, яка жодного дня не працювала, а тільки й уміла, що кричати з будь-якого приводу. Та якби не син, якого зачали, бо напилися на першотравневому банкеті і випадково залишилися удвох у Перепечаєвому кабінеті… Якби не Макс… Сердюк ніколи не оженився б з гладкою потворою, хоч і була та дочкою першого секретаря обкому партії. У дім ускочив. Наштовхнувся на Женю, що вибігла на шум. Вчепився у її шию. — Щоби ти, падло, назавжди зникла з мого життя! Назавжди! Зрозуміла? — трусив огрядну тушу. Відпустив — пані Женя так і заклякла. По вітальні забігав, усе підряд у дружинину сумку вкидає — гроші, золоті цяцьки, ключі від автівки. У руки їй тицьнув. — Пішла! — під руку і до дверей. Під дупу ногою. Дверима грюк! Усе! А далі хай адвокати голови сушать. Упав у крісло біля перенаселеного бару. Серце калатає. Налив чарчину. Другу… Увімкнув телевізор, знайшов музичний канал і налив третю. Четверту випити не встиг. Різкий дзвінок у двері повернув до реальності. Володимир Гнатович схопив важку бронзову, кажуть, скажено дорогу рибу з дивним хвостом і пішов добивати Женю аргументами. Бо хто ще міг бути? Тільки вона. Відчинив. Замахнувся. — Ай! — Рома Шиллєр ледь устиг відскочити — бронзова риба прорубала дірку в підлозі на тому місці, де стояв легковажний «мордодєл». — А, Шиллєр! — глухо сказав Сердюк. — Хочеш жити, дзвони три рази. — Володимире Гнатовичу, я за вами… — Шиллєр хвилювався. Якби Сердюк не був настільки шокованим, він би обов'язково помітив — Рома Шиллєр надзвичайно хвилювався, а це щось неймовірне. — Пішов звідси! — Сердюк спробував грюкнути дверима перед Роминим носом, але Шиллєр вчепився у дверну ручку, смикнув до себе, почав гарячково пояснювати — надзвичайна ситуація, з'явилися документи, що підтверджують участь Сердюка у зґвалтуванні. — Що?! — Сердюк відпустив двері, глянув на Рому як на божевільного. Рома нервово показав на годинник. — Зустріч через двадцять хвилин. Якщо не приїдете, віддають матеріали в пресу. Тільки заради вас влізаю в цю багнюку. Сердюк загарчав, вирвав з підлоги рибу і пішов до ліфта. Не дозволив Ромі сісти за кермо. Сам. Напружений Шиллєр скрутився поруч, з острахом дивився на дорогу, пояснював — сам нічого не розуміє, дивний дзвінок, несподівана інформація, короткий наказ бути за містом біля ресторану «Мисливець». — Якби був час з'ясувати, хто це… — А хто б не був — порву! — вибухнув Сердюків адреналін. За містом по трасі. На п'ятому кілометрі непримітний поворот, кілометр углиб лісу по ґрунтовій. Ресторан «Мисливець» — як мисливець у засідці посеред густої діброви. Сердюк зупинив автівку, грюкнув дверцятами — бронзова риба так і лишилася на сидінні, — посунув на ресторан бульдозером — хай би хто спробував на дорозі стати. Шиллєр обережно йшов слідом, все озирався, наче на дубах засіли снайпери. А що? І таке цілком могло би бути. За метр до ресторану зупинився. Звідси подивиться на Сердюкдве соло. Володимир Гнатович навіть не уявляв, що за нові вороги враз виникли на поверхні. Купа — не фраєр, Купа докопався б. Може, якась новітня дрібота з молодих думає, що Сердюка можна залякати фразами на кшталт: «Мільйон, чи за десять хвилин усе вибухне!» Боже ж мій! Та ми це пройшли у дев'яностих. Нас на понти не взяти. У нас за плечима такий досвід, що… Ногою у двері — ба-бах! Став на порозі, зробив крок і… закляк. У невеличкій — чоловік на двадцять — вишуканій залі з мертвими оленячими головами по стінах сиділи двоє. І навіть якби приглушене м'яке світло раптово померкло, Сердюк би й
