Щоденники 1910-1923

своєї мети відразу й завжди випереджає її, (після цієї коми виявляється, що слушне тільки перше речення).

Ти у відчаї?

Справді? У відчаї?

Тікаєш? Думаєш сховатися?³

Письменники мелють чортибатьказна-що.

Білошвейки⁴ під потоками зливи.

Нарешті, через п’ять місяців свого життя, протягом яких я не спромігся написати нічого такого, що дало б мені задоволення, і які жодна в світі сила не поверне, хоч зробити це зобов’язані всі, мені спало на думку знов якось поговорити з собою. Коли я справді ставив собі запитання, то все ще знаходив відповідь, тут усе ще можна було щось вибити з мене, з цієї копиці, в яку я обернувся за ці п’ять місяців і якій, здається, судилося згоріти, коли влітку її підпалять, та так швидко, що глядач не встигне й оком кліпнути. Коли б таке лишень сталося зі мною! І хай воно станеться хоч би й десять разів, я навіть не пошкодую за цим нещасливим часом. Мій стан не назвеш нещастям, але це й не щастя, не байдужість, не слабість, не стомленість, не інтерес до чогось. То що ж це таке? Те, що я не знаходжу відповіді, пов’язано, мабуть, з моєю нездатністю писати. І я, здається, відчуваю її, не знаючи причини. Бо всі речі, які спадають мені на думку, ростуть не з коріння, а десь із своєї середини. Спробуй

потримати, спробуй тримати траау й триматися иа ній самому, коли вона починає рости аж із середини стебла. Дехто це, певно, вміс робктн, як, скажімо, японські акробати, котрі вилазять на драбину, яка стоїть не на землі, а на задертих догори ступнях того, хто лежить на спині, і не спирається на стіну, а стримить просто вгору. Я так не вмію, позаяк мою драбину не підпирають навіть оті ступні. Це, звісно, ¦е не все, і такс завдання ще не примусить мене заговорити. Але щодня на мене мас бути націлений бодай один рядок, як ото тепер на помети націляють даленоілядну трубу. І коли потім я раптом опинюся перед тим реченням, захоплений тим реченням, як цс сталося зі мною, наприклад, на минуле Різдво, коли дійшло до того, шо я вже ледве владав собою, і коли я. здавалося, справді був уже на останньому щаблі своєї драбини, яка, однак, спокійнісінько стояла собі на землі, сперта на стіну. Але яка то земля, яка стіна! 1 все ж драбина не впала, так я притискав її ногами до землі, так я тримав її ногами під стіною.

Сьогодні, наприклад, я тричі зважився на зухвальство - щодо кондуктора, шоло одного з моїх начальників, ага, то це трапилося тільки двічі, але мої вчинки печуть мені, мов біль у шлунку. Вони були б зухвалістю з боку буль-юго, про мене вже тоді й казати. Отож я втратив самовладання, в нестямі заходився битися в повітрі, а найгірше те. ЩО ніхто не помітив, ию навіть щодо своїх супутників я повівся, мусив повестися відверто по-тух вал ому, я скорчив справжню гримасу, за яку повинен відповідати; але ще гірше те. що один із моїх знайомих сприйняв моє зухвальство навіть не як рису вдачі, а як саму вдачу, він звернув мою увагу на те зухвальство й висловив свій захват ют. Чому я втрачаю самовладання? Принаймні тепер я кажу собі: ось поглянь, світ дозволяє тобі бнти себе, кондуктор і начальник залишилися спокійні, а коли ти виходив, начальник навіть кивнув головою. Та цс ще нічого не означає. Ти нічого не досягнеш, якщо втрачатимеш самовладання. Але що ти втратиш, крім цього, іще в своєму колі? На цс запитання я відповім тільки так: краще нехай і мене б’ють у цьому колі, ніж самому бити когось поза ним. Але лс в біса тс коло? Адже якийсь час я бачив його на землі, так ніби намальоване вапном, але тепер воно тільки витає навколо мене, та навіть і не витає.

Ніч комети, 17-18 травня. Був із Блясм, йото дружиною й дитиною. часом дослухався до себе, немовби зсередини, як ото до нявкання кошеняти, мимохідь, але все ж таки.