інше. Я мушу тільки виходити на прогулянки і цим вдовольнятися, але в світі ще немає такого місця, де б я не міг робити прогулянок. Одначе тепер, знову ж таки, складається враження, немовби я цим пишаюся.
- Виходить, мені ведеться легко. Мені не треба було вистоювати отут перед будинком.
- Щодо цього ти себе зі мною не порівнюй і не давай, щоб я збив тебе з пантелику. Ти ж бо людина доросла, ти й так у місті, схоже, досить самотній.
А мені вже не далеко до цього. Вже було таке враження, ніби моє захисне єство тут, у місті, розчиняється, я був гарний, бо це розчинення відбувалося, мовби врочистий фінал, де все, що тримає нас при життю, відлітає геть, але, відлітаючи, востаннє ще осяває нас своїм людським сяйвом. Отак я й стою перед своїм парубком, і за це він, найімовірніше, любить мене, сам, однак, чітко не усвідомлюючи чому. Часом його балачки начебто вказують на те, що він усе розуміє, знає, хто перед ним, і через це може дозволяти собі будь-що. Але це не так. У такий спосіб він, навпаки, виступав би проти кожного, бо може жити тільки як відлюдник чи дармоїд. Він лише схимник із примусу, і якщо цей примус колись подолають невідомі йому сили, то він буде дармоїдом, котрий поводиться так зухвало, як тільки може. Принаймні врятувати його вже не може ніщо в світі, і коли спостерігати за його поведінкою, то на думку може спасти труп потопельника, що його якась течія винесла на поверхню, прибила до стомленого плавця, а він поклав на того плавця руки й намагається за нього втриматися. Труп не оживає, його навіть не виловлюють, але чоловіка він може потягти на дно.
6 листопада. Вечір такої собі мадам X., присвячений Мюссе. Звичка єврейок цмокатися. Розуміння французької, попри всі недомовки й труднощі анекдотів, майже до самого прикінцевого слова, яке має жити в серці далі на руїнах усього анекдоту й гасить на наших очах французьку, можливо, доти ми надто напружувалися, а люди, котрі розуміють французьку, ще до завершення виходять, бо почули вже доволі, тоді як інші ще довго не можуть наслухатися, - акустика в залі, що сприяє швидше покашлюванню в ложах, ніж виголошеному слову; вечеря в Рашелі, вона з Мюссе читає «Федру» Расіна, книжка лежить між ними на столі, де, втім, чого тільки нема.
Консул Клодель6, в очах блиск, широке обличчя вбирає його і знову випромінює, він раз у раз поривається прощатись, і часом це йому навіть вдається, але загалом - ні, бо щойно він почне з кимось прощатися, поруч уже стоїть хтось інший, а в чергу за ним уже прилаштувався той, з ким попрощалися. Над підвищенням для доповідача - оркестрова галерея. Заважає всілякий гармидер. Кельнери у вестибюлі, гості в своїх кімнатах, фортепіано, далекі звуки струнного оркестру, нарешті якесь гупання молотком, пересварка, відвернутися й не слухати її дуже важко, і тому вона дратує. В одній із лож - дама з діамантами у сережках, які майже безперервно переливаються. Біля каси - вбрані в чорне молоді хлопці й дівчата з якогось французького гуртка. Один із них, вітаючись, вклоняється так низько, що очі його ковзають по підлозі. Ще й усміхається на повен рот. Але він робить це тільки перед дівчатами, чоловікам він одразу ж по тому дивиться відверто в обличчя, губи зімкнені, серйозні, чим він водночас засвідчує, що оте його привітання хвилину тому - така собі, може, й кумедна, однак у всякім разі неминуча церемонія.
7 листопада. Доповідь Віґлера7 про Геббеля. Сидить на сцені, декорованій під модерну кімнату, так наче з одних із дверей ось-ось впурхне його кохана, щоб нарешті розпочати п’єсу. Ні, він виголошує доповідь. Про Геббелеве голодування. Складні взаємини з Елізою Лен- сінг. У школі вчителькою в нього одна стара дівка, яка курить, нюхає тютюн, б’ється, а слухняних пригощає родзинками. Він повсюди роз’їжджає (Гайдельберґ, Мюнхен, Париж) без будь-якого видимого наміру. Спершу він - служник в інспектора церковної округи, ночує під сходами в одному ліжку з їздовим.
Юліус Шнорр фон Карольсфельд - малюнок Фрідріха Олів’є, він малює на схилі; який же він тут гарний і поважний (високий капелюх, схожий на приплющений клоунський ковпак із цупкими вузенькими крисами, що затуляють обличчя, довгий хвилястий чуб, очі дивляться тільки на картину, руки спокійні, на колінах - дошка, одна нога посунулася схилом трохи вниз. Та ні, це ж бо Фрідріх Олів’є, і намалював його Шнорр.
15 листопада, десята година. Я не дам, щоб мене стомили. Я вскочу в свою новелу, навіть якщо доведеться порізати собі
