ще одне важке залізне прес-пап’є. А в шухляді вище...
Убого, убого, і все ж непогано сказано. Вже північ, та, позаяк я добре виспався, це може бути вибаченням лише постільки, поскіль- ки вдень я взагалі не написав би нічого. Ввімкнена електрична лампочка, тиша в квартирі, темрява за вікном, останні хвилини перед тим, як заснути, - все це дає мені право писати, хай це буде навіть щось найубогіше. І цим правом я поспішаю скористатися. Отакий я.
26 грудня. Два з половиною дні - щоправда, не повністю - я пробув сам, і тепер я вже коли й не перетворений, то принаймні на шляху до цього. Самотність має наді мною владу, на яку можна покластися. Моє нутро розслаблюється (поки що тільки поверхово) і ладне розкрити свою глибінь. Всередині в мене починає лаштуватися сякий- такий лад, і саме це мені потрібно понад усе, бо коли хисту небагато, нема нічого гіршого, ніж безлад.
27 грудня. Я не маю більше сили написати жодного речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокійно відвернутися, не маючи сумніву, що це слово ти цілком наповнив собою.
Пополудні я трохи поспав, а коли прокинувся, то лежав на канапі, пригадував деякі любовні пригоди часів юності, розчаровано затримався на одній нагоді, якою не скористався (я лежав тоді трохи застуджений у ліжку, а моя гувернантка читала мені «Крейцерову сонату», тішачись нищечком моїм збудженням), уявив свою вегетаріанську вечерю, лишився задоволений своїм травленням і засумнівався, чи вистачить світла моїх очей на все моє життя.
28 грудня. Коли я кілька годин поводжуся по-людському, як оце сьогодні з Максом, а потім у Баума, то перед сном мене вже розпирає пиха.
3 січня. - Послухай, - мовив я й легенько штовхнув його коліном.
-
- Але ж довго ти думав про це, - сказав він, відступив від стіни й потягся.
- Ні, я про це зовсім не думав.
- А про що ж ти розмірковував?
- Я вирішив ще трохи, востаннє підготуватися до зустрічі з товариством. Силкуйся скільки завгодно, однаково ти цього не зрозумієш. Я, звичайнісінький чоловік із провінції, якого щомиті можна сплутати з одним із тих, які сотнями стоять на станціях і чекають своїх поїздів...
4 січня. «Віра і батьківщина» Шьонгера.
У відвідувачів галереї піді мною мокрі пальці, якими вони втирають очі.
6 січня. - Послухай, - сказав я, прицілився й легенько штовхнув його коліном, - зараз я, однак, піду. Якщо теж хочеш подивитися, розплющуй очі.
- То як? - запитав він, дивлячись на мене широко розплющеними очима й поглядом відвертим, але таким кволим, що я
