пояснити те, що я ще стояв на вулиці, так наче переді мною був не будинок, а вогонь. Якщо тебе запросили в товариство, ти все ж таки просто переступаєш поріг будинку, підіймаєшся сходами нагору й такий заклопотаний думками, що майже цього не помічаєш. Тільки так ти чиниш справедливо щодо себе й щодо товариства11.
20 лютого. Мелла Марс у кабаре «Люцерна». Дотепна трагедійна актриса, що виступає до певної міри не на тій сцені так, як трагедійні актриси часом поводяться за сценою. Коли вона грає роль, обличчя в неї стомлене, принаймні якесь безвиразне й старече - в усіх серйозних акторів це немовби природна розминка. Розмовляє вона дуже різко, так само й рухається, починаючи із зігнутого великого пальця на руці, який замість кісток складається ніби з твердих сухожилок. Особливу здатність її носа до перевтілення підкреслює перемінне світло й заглиблення м’язів, що грають навколо нього. Хоч усі її рухи й слова блискавичні, увагу вона загострює м’яко.
Довкола невеликих містечок також є невеликі околиці для тих, хто любить прогулятися.
Молоді, охайні, гарно вбрані юнаки поруч зі мною в галереї12 нагадують мені про мою юність і через це справляють на мене непривабливе враження.
Листи молодого Кляйста, двадцятидворічного. Відмовився од військової кар’єри. Вдома питають: то задля якої ж хлібної професії? Бо тільки про таку й могла бути мова. Ти можеш вибирати між юриспруденцією і камералістикою. Та чи маєш ти зв’язки при дворі? «Спершу я трохи знічено дав заперечну відповідь, але потім з тим більшою гордістю заявив, що якби й мав там зв’язки, то за нинішніми моїми уявленнями посоромився б на них розраховувати. З’явилися посмішки, і я збагнув, що з відповіддю поквапився. Треба остерігатися промовляти такі істини вголос».
21 лютого. Життя моє тут минає так, наче я певен, що житиму ще раз, як ото, скажімо, після невдалої поїздки до Парижа я втішав себе тим, що намагатимуся невдовзі побувати там знов. Перед очима - різко окреслені клапті світла й тіні на бруківці.
Якусь мить я відчував себе так, немовби одягнений у крицю.
Які далекі мені, наприклад, м’язи рук.
Марк Генрі - Дельвар. Породжене безлюдною залою трагічне почуття в глядачів сприятливо впливає на враження від серйозних пісень, зате веселим пісням шкодить. - Генрі веде конферанс, тимчасом як Дельвар за прозорою, про що вона не здогадується, завісою дає лад своїй зачісці. - Коли на виставу приходить мало людей, в ассірійській бороді, звичайно геть чорній, В., організатора, немовби прозирає сивина. - Добре було б запалитися таким темпераментом, цього вистачило б на всі двадцять чотири години, ба ні, не так надовго. - Багато одягу, бретонські костюми, спідниця, що на самому споді, найдовша, отож усе це багатство можна полічити здалеку. - Спершу Дельвар акомпанує (вони хочуть заощадити на акомпаніаторі) у просторій зеленій сукні з викотом і мерзне. - Вигуки на паризьких вуличках. Рознощики газет порозбігалися. - Хтось забалакує до мене, та не встигаю я перевести дух, як зі мною вже попрощалися. - Дельвар смішна, у неї усмішка, як у старих дівок, - стара дівка з німецького кабаре. У червоній шалі, яку вона дістає з-поза завіси, - робить революцію. Вірші Даутендея тим самим крижаним, незламним голосом. Мила вона була тільки напочатку, коли по-жіночому сиділа за роялем. А коли пролунала пісня «а Ва^поІІеБ», я відчув у горлі Париж. Ваб- gnolles має бути схожий на пенсіонера, як і його апаші. Бруан для кожного кварталу написав окрему пісню.
Якось узимку в снігопад Оскар М., підстаркуватий студент, - коли на нього поглянути зблизька, можна було злякатись його очей, - зупинився пополудні на безлюдному майдані, тепло вдягнений, зверху
