в зимовому сурдуті, у шарфі навколо шиї і в хутряній шапці на голові. Замислившись, він стояв і кліпав очима. Він так заглибився в роздуми, що мимоволі скинув шапку й провів її кучерявим хутром собі по обличчю. Нарешті, здавалося, ухвалив якесь рішення, крутнувся, немов у танку, й рушив додому.
Коли він прочинив двері батьківської вітальні, то побачив батька, гладенько виголеного чоловіка з важким м’ясистим обличчям, що сидів за порожнім столом очима до дверей.
- Нарешті, - промовив батько, щойно Оскар переступив поріг. - Зупинися, прошу тебе, біля дверей, бо я на тебе такий лихий, що за себе не ручуся.
- Але ж батьку, - озвався Оскар і аж тепер, коли заговорив, завважив, як задихався.
- Спокійно! - закричав батько й підвівся, заслонивши собою вікно. - Я сказав, спокійно! А оте своє «але» залиш собі, зрозумів? - Потім схопив обіруч стола й переставив його на крок ближче до Оскара. - Твого розпусного життя я вже просто не годен далі терпіти. Я старий чоловік. Я сподівався мати в тобі втіху на старість, а ти натомість завдаєш мені прикрощів більше, ніж усі мої болячки жужмом. Тьху на тебе, такого сина! Своїми лінощами, марнотратством, лихими вчинками і - чом би й не сказати тобі про це відверто - дурним розумом ти заженеш старого батька в могилу. - Чоловік замовк, але на обличчі в нього все ворушилося, так наче він говорив далі.
- Батьку, любий мій, - почав Оскар і обережно рушив до столу, - вгомонися, ьсе буде добре. Сьогодні мені спала на думка одна ідея, яка зробить з мене діяльного чоловіка, про якого ти тільки мрієш.
- Яка думка? - насторожився батько й перевів погляд у куток кімнати.
- Тільки повір мені, за вечерею я все поясню. В душі я завше був добрим сином, але те, що я не міг цього показати, дуже мене дратувало, отож мені було краще злити тебе, коли вже я не міг тебе порадувати. Але тепер дозволь мені трохи пройтися, я хочу дати лад своїм думкам.
Батько, що, уважно слухаючи, сів був на край столу, тепер став на ноги.
- Я не вірю, що оці твої розмови чогось варті, як на мене, це скорше порожня балаканина. Але ти, зрештою, мій син... Не затримуйся, повечеряємо вдома, і розкажеш про свої справи.
- Мені досить і такої невеликої довіри, від щирого серця дякую. Та хіба вже по моїх очах не видно, що я цілком заклопотаний поважною справою?
- Поки що я нічого не бачу, - відказав батько. - Та, може, то я сам винен, бо я взагалі вже розучився дивитися на тебе. - І, за звичкою рівномірно постукуючи пальцями по столу, дав зрозуміти, як летить час. - Та головне, Оскаре, що я вже не маю до тебе жодної довіри. Коли я на тебе часом і гримну - ти як прийшов, я ж на тебе нагримав, чи не так? - то роблю цс не тому, що сподіваюся, ніби ти станеш кращим, ні, я роблю це лише тому, що думаю про твою бідолашну добру матір, яка тепер ще, може, й не страждає через тебе безпосередньо, зате вже страждає, докладаючи зусиль, щоб відвернути такі страждання, бо сподівається тобі цим якось допомогти й помалу опускається в могилу. Та, зрештою, ти й сам про це добре знаєш, і я вже з поваги до самого себе не став би про таке нагадувати, але ж ти сам довів мене до цього своїми обіцянками.
При цих останніх словах до кімнати ввійшла служниця, щоб подивитися за вогнем у грубі. Щойно вона ступила за двері,
