обличчя.
16 листопада, дванадцята година. Читаю «Іфіґенію на Таурісі». У ній, за винятком окремих, вочевидь невдалих місць, висхла німецька мова у вустах чистого хлопчика справді просто-таки гідна подиву. Коли читаєш, кожнісіньке слово у вірші підноситься перед тобою на таку височінь, де воно опиняється в світлі, може, й не яскравому, однак пронизливому.
27 листопада. Бернгард Келлерман читав уголос. «Дещо з неопуб- лікованого з-під мого пера» - так він почав. Схоже, приємний чоловік, майже сивий, їжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, ніс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник він посередній, але окремі місця в нього виписано добре (якийсь чоловік виходить у коридор, кашляє й озирається, чи нікого нема поруч), до того ж він людина чесна й збирається прочитати все, що обіцяв, але публіка не дає, злякавшись першого оповідання про психіатричну лікарню; у нього така нудна манера читати, що слухачі, хоча дія розвивалася й досить напружено, один по одному виходили так поквапно, немовби десь поруч читали щось інше. Коли він, прочитавши з третину оповідання, примовк, щоб випити трохи мінеральної води, за двері повалив цілий гурт. Він злякався. «Зараз уже кінець», - просто збрехав він. І коли таки завершив, усі повставали, почулися сякі-такі оплески, які пролунали так, немовби всі попідводились, а хтось один залишився сидіти й ляпав у долоні сам для себе. Але Келлерман хотів читати далі, ще одне оповідання чи, може, й кілька. Та коли він побачив, що всі вже зібралися йти, то тільки рота роззявив. Нарешті, послухавшись чиєїсь поради, промовив:
15 грудня. Своїм висновкам із мого нинішнього стану, що триває ось уже майже рік, я просто не вірю, для цього мій стан надто серйозний. Я ж бо навіть не певен, чи можу стверджувати, що цей стан не новий. Принаймні я гадаю собі так: стан цей новий, щось схоже зі мною вже бувало, але такого - ще ніколи. Я ж немовби з каменя, немовби надгробок сам собі, нема жодної шпарини для сумніву чи віри, для кохання чи відрази, для мужності чи страху перед чимось окремішнім чи загальним, живе тільки квола надія, не виразніша, ніж написи на надгробках. Жодне слово майже, яке я пишу, не пасує до сусіднього, я чую, як приголосні зі скреготом труться одна об одну, а голосні підтягують, як виставлені напоказ негри. Сумніви колом обступають кожне слово, і я бачу їх ще раніше, ніж саме слово, - та що я кажу! - слова я взагалі не бачу, я його вигадую. Та це була б іще не найбільша біда, коли б я міг вигадувати слова, які відносили б трупний запах кудись убік, щоб ним не віяло просто в обличчя мені й читачеві. Коли я сідаю до письмового столу, то почуваюся на душі не ліпше від того чоловіка на Place de ГOpera, що падає серед потоку людей та карет і ламає собі обидві ноги. Всі карети, попри свій гуркіт, німо мчать з усіх боків в усі боки, але кращий лад, ніж той, на який спромігся б поліцейський, дає біль того чоловіка, який закриває йому очі й спустошує майдан та вулиці, не повертаючи назад екіпажів. Таке бурхливе життя завдає йому болю, він-бо стає на заваді руху, але й порожнеча - не менше зло, адже вона дає волю його власному болеві.
16 грудня. Я вже не кину писати щоденника. Я повинен зберегти себе тут, бо тільки тут я й можу це зробити. Мені так хотілося б описати почуття щастя, що час від часу, як оце тепер, зринає в мені. Це справді щось таке гристе, що наповнює мене, всю мою душу рахманним, приємним трепетом і навіює мені здібності, у відсутності яких я з цілковитою певністю можу переконатися будь-якої миті, хоч і зараз.
Геббель хвалить «Подорожну тінь» Юстінуса Кернера. «І такий твір ледве існує, ніхто про нього не знає».
«Вулиця самотності» В.Фреда. Як пишуть такі книжки? Чоловік, який досяг чогось путнього в малому, так нікчемно розтягує свій талант на цілий роман, що аж із душі верне, навіть коли не забуваєш захоплюватися тою енергією, з якою чоловік ґвалтує власний талант.
Оця гонитва за другорядними персонажами, про яких я читав у романах, п’єсах тощо. Оце почуття солідарності, яке мене
