тут сповнює! У «Бішофсберзьких дівах»8 (чи правильна це назва?) йдеться про двох швачок, які готують для нареченої відбілену тканину. Як ведеться цим двом дівчатам? Де вони живуть? Що вони скоїли, що їх не беруть до п’єси, а дозволять лише знадвору, просто-таки потопаючи в потоках зливи, востаннє притиснутися обличчям до шибки в каюті Ноєвого ковчегу, щоб глядачі в партері на мить угледіли щось темне?
17 грудня. На наполегливе запитання, невже ніщо не перебуває в спокої, Зенон відповів: «Чому ж, випущена стріла перебуває в спокої».
Коли б французи за вдачею були німцями, як би тоді німці ними захоплювалися.
Те, що я так багато відклав і повикреслював, - а я вчинив так майже з усім, що взагалі написав у цьому році, - принаймні це також дуже заважає мені в творчості. Адже це - ціла гора, в п’ять разів більше від того, що я взагалі будь-коли написав, і вже самою своєю масою воно притягує до себе просто з-під пера все, що я пишу.
18 грудня. Якби були сумніви в тому, що причина мого тривалого зволікання з розпечатуванням листів (навіть тих, в яких я не сподіваюся прочитати нічого важливого, як, скажімо, оцей останній), - це тільки слабість і легкодухість, що примушують мене так само не поспішати розпечатувати листа, як примушують не квапитись відчиняти двері кімнати, де мене, можливо, вже нетерпляче хтось чекає, тоді оце зволікання з розпечатуванням листів можна було б краще пояснити ґрунтовністю. Отож якщо припустити, що я-людина ґрунтовна, тоді я повинен намагатись якомога відтягувати все, що стосується листа, тобто неквапно його розпечатувати, неквапно й по кілька разів перечитувати, довго обмірковувати, готувати кілька чорнових варіантів відповіді, перше ніж переписати начисто, а тоді ще й не одразу відіслати. На все це моя воля, от тільки щоб зненацька не одержати листа, цього не уникнеш. Але я й це штучно відтягую, довго не розпечатую листа, він лежить переді мною на столі, весь час пропонуючи себе, а я весь час одержую його, але до рук не беру.
Вечір, пів на дванадцяту. Те, що я, поки не звільнюся від своєї контори, просто втрачений, - це мені очевидніше очевидного, йдеться лише про те, щоб якомога довше й вище тримати голову, аби не піти на дно. Як важко це буде, скільки це висотає з мене сили, видно вже з того, що сьогодні я не дотримався свого нового розкладу - від восьмої до одинадцятої вечора сидіти за письмовим столом, - і що тепер я не вважаю це таким уже й великим злом, і що я лиш похапки записав ці кілька рядків, щоб лягти спати.
19 грудня. Почав працювати в конторі. Пополудні в Макса.
Трохи почитав щоденники Ґьоте. Далечінь уже огорнула супоко1
єм це життя, щоденники кидають на нього відблиски. Зрозумілість усіх подій навіює на них таємничість, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаємо просторі газони, заспокоює око й воднораз сповнює нас неймовірною шанобою.
Щойно в гості до нас уперше прийшла моя заміжня сестра9.
20 грудня. Чим я виправдаю вчорашнє зауваження про Ґьоте (яке майже таке саме неслушне, як і пов’язане з ним почуття, позаяк справжнє розвіяв прихід сестри)? Нічим. Чим я виправдаю те, що сьогодні ще нічого не написав? Нічим. Тим більше Що самопочуття моє не найгірше. У вухах у мене весь час лунає заклик: «О, суд невидимий, настань же!»
Щоб оті фальшиві місця, які нізащо не хочуть вимітатися з оповідання, нарешті дали мені спокій, я допишу ще двоє:
«Він дихав гучно, так ніби зітхав, шкодуючи за сном, в якому лихо пережити легше, ніж у нашому світі, отож звичайне
