готувалися вечеряти, і знову замикався в своїй кімнаті, де не міг ні читати, ні писати, ані навіть думати через болісне хвилювання, яке в нього викликали сміх, шепотіння, вступне вовтуження й агонія насолоди, що наповнювали будинок уночі. Таке було його життя за два роки до того, як Ґастон почав дожидати аероплана, і воно все ще не змінилося на той час, коли Ауреліано, зайшовши до крамнид вченого каталонця, побачив там чотирьох молодих базік, що вели запальну суперечку про способи знищення тарганів у середні віки. Старий книгар, знаючи пристрасть Ауреліано до книжок, які перечитав хіба що Беда Вельмишановнийі, не без батьківського лукавства підбив його виступити арбітром у цій ученій полеміці. Ауреліано миттю пояснив, що таргани — найстародавніша на Землі крилата комаха і вже в Старому Завіті згадується, що їх б'ють капцями, однак проти цих комах усі засоби знищення виявились недієвими — від посиланих бурою скибочок помідора й аж до борошна з цукром; тисячу шістсот відомих науці видів тарганів з давніх-давен переслідують вперто й нещадно; за всю свою історію люди не нападали так люто на жодне інше створіння, включаючи самих себе, і, сказати правду, потяг знищувати тарганів слід було б віднести до таких притаманних людині інстинктів, як розмноження, причому інстинкт таргановбивства непереборніший і виражений набагато чіткіше. Якщодосі тарганам удавалося уникнути повного винищення, то це тільки тому, що вони ховалися по темних кутках і завдяки цьому ставали недосяжними для людини, від народження наділеної страхом перед темрявою, однак при яскравому полуденному світлі вони знов робились уразливими; отже, єдиний надійний спосіб знищення тарганів і в середні віки, і в наш час, і на віки вічні — це осліплення їх сонячним світлом.
Цей сповнений фаталізму та енциклопедичної мудрості виступ дав початок мідній дружбі. Тепер Ауреліано щовечора зустрічався з чотирма суперечниками — Альваро, Германом, Альфонсо й Ґабріелем, — першими й останніми друзями в його житті. Для затворника, який жив у створеному книжками світі, ці галасливі зустрічі, що починались о шостій годині вечора в книгарні й закінчувались удосвіта по борделях, були справдешнім одкровенням. Досі йому й на думку не спадало, що література — це найкраща забава, придумана задля того, щоб знущатися з людей, але під час однієї нічної пиятики Альваро переконав його в цьому. Минув певний час, перш ніж Ауреліано зрозумів, що в своїх зухвалих судженнях Альваро наслідував ученого каталонця, для котрого знання не мали ніякої вартості, якщо з їхньою допомогою годі було винайти новий спосіб приготування нуту.
Того вечора, коли Ауреліано зробив свою першу наукову доповідь про тарганів, дискусія скінчилася в дівчаток, які торгували собою з голоду, — в примарному борделі одного з передмість Макондо. Хазяйкою там була усміхнена святенниця, одержима манією відчиняти й зачиняти двері. її незмінна посмішка була ніби викликана легковір'ям клієнтів, які сприймали всерйоз те, що існувало тільки в
їхній уяві, адже все в цьому будинку було несправжнє: меблі розпадалися, коли на них сідали, всередині вительбушеної віктроли примостилася на яйцях квочка, в садку цвіли паперові квіти, на стінах висіли календарі, видані ще до появи бананової компанії, а також — рамки з літографіями, вирізаними з ніколи не друкованих журналів. Чистісінькою вигадкою були й лякливі шльондри, які збігалися з сусідніх будинків, коли хазяйка сповіщала їх, що прийшли клієнти. Вони заходили, не вітаючись, у сукенках із тканини, де колись, років п'ять тому, були квіточки, скидали їх із тією ж простодушністю, з якою доти надягали, а в пароксизмі пристрасті вигукували: «Ой! Гляньте-но, як обвалюється стеля!» Одержавши свій песо і п'ятдесят сентаво, вони миттю витрачали їх на бутерброд із сиром, який купували у хазяйки, а та більше, ніж будь-коли, розпливалася в усмішці: адже тільки вона знала, що цей бутерброд так само несправжній. Для Ауреліано, чий світ у той час починався з пергаментів Мелькіадеса й закінчувався ліжком Чаклунки, цей примарний бордельчик став радикальними ліками від несміливості. Спочатку він ніяк не міг завершити справу як слід, бо хазяйка мала звичку заходити до кімнати в найвідповідальнішу мить і висловлювати різні зауваження щодо достоїнств головних дійових осіб. Але поступово він так призвичаївся до цих життєвих дрібниць, що однієї ночі, найбезглуздішої з усіх ночей, роздягся в маленькій залі, яка правила за приймальню, й голяка оббіг навколо будинку, балансуючи пляшкою з пивом на своєму чоловічому причандаллі. Це Ауреліано ввів у моду всілякі витівки, які хазяйка закладу зустрічала своєю звичною посмішкою, не заперечуючи проти них, але й не вірячи в них; так було й тоді, коли герман мало не підпалив будинок, намагаючись довести, що його взагалі не існує, і тоді, коли Альфонсо, скрутивши папузі шию, вкинув його в казанок, де вже закипала куряча юшка.
Хоч Ауреліано відчував до кожного зі своїх чотирьох друзів однакову прихильність і часто думав про них як про одну людину, все-таки Ґабріель був йому ближчий за всіх. Ця близькість виникла одного вечора, коди Ауреліано випадково завів
