— Іди геть, — сказала Амаранта Урсула самими тільки губами.
Ауреліано всміхнувся, схопив її обома руками за стан, підняв, як вазон з бегоніями, й жбурнув на ліжко горілиць. Одним грубим ривком, перше ніж вона встигла перешкодити йому, він зірвав з неї сорочку, і його очам відкрилася запаморочлива, як безодня, нагота щойно вимитого тіла, а на цьому тілі не було жодної цяточки, жодної волосинки, жодної прихованої родимки, яких би Ауреліано не бачив своєю уявою серед нічного мороку. Амаранта Урсула захищалася цілком щиро, зі спритністю дикої самиці: звиваючись усім своїм запахущим тілом, гладеньким і гнучким, як у ласки, вона намагалася відбити Ауреліано нирки коліньми й водночас впивалася йому нігтями в обличчя, проте ні в неї, ні в нього не вирвалося й зітхання, яке відрізнялося б від спокійного дихання людини, що споглядає біля відчиненого вікна тихий квітневий вечір. Це була люта боротьба, битва не на життя, а на смерть, але збоку вона здавалася позбавленою будь-якого завзяття, бо складалася з таких повільних, обережних, урочистих наскоків і ухилянь, що за час, який минав між ними, могли б іще раз порозцвітати петунії, а Ґастон у сусідній кімнаті міг би забути про свої мрії аеронавта, — здавалося, ніби двоє кохандв, посварившись, намагаються миритися в глибині прозорої водойми. У розпалі свого запеклого й церемонного опору Амаранта Урсула зміркувала, що їхнє цілковите мовчання неприродне й може збудити підозру чоловіка швидше, ніж шум, якого вони силкувались уникнути. Тоді вона почала сміятися, не розтуляючи вуст, однакборотись не кинула, а захищалась тепер робленими укусами й вивільняла своє тіло не з такою запеклістю, як раніше, аж поки врешті-решт обоє виявили, що вони — супротивники і спільники водночас, отож оборона перетворилася на звичайнісіньке вдавання, а напади — на пестощі. Потім Амаранта Урсула на якусь мить перестала оборонятися, ніби жартома, немовби готуючись викинути якогось коника, а коли захотіла знову розпочати опір, налякана тим, до чого сама допустила, було вже пізно. Незвичайно могутній струс кинув її на місце, пришпилив до ліжка її тіло, і вся її воля до опору зламалася під натиском нездоланного бажання дізнатися, що то за оранжевий свист і невидимі кулі чекають її по той бік смерті. Вона ледве встигла простягнути руку, навпомацки знайти рушник і закусити його зубами, щоб не дати вихопитися пронизливомукошачому вереску, який уже роздирав їй нутрощі.
Пілар Тернера вмерла вночі під свято в гойдалці з ліан, охороняючи вхід до свого раю. Згідно з останньою волею небіжчиці її поховали не в труні, а просто в гойдалці, яку вісім чоловіків опустили на мотузках у величезну яму, викопану посеред танцювального майданчика. Бліді від плачу, вбрані в чорне мулатки виконали свої чаклунські обряди й, познімавши з себе сережки, брошки та персні, покидали все у яму; могилу закрили кам'яною плитою без імені й дат, а поверх плити насипали цілий пагорб із амазонських камелій. Потім мулатки потруїли всіх тварин і птахів, позамуровували двері та вікна цеглою й розбрелися хто куди зі своїми дерев'яними скриньками, обклеєними зсе редини літографіями з зображеннями святих, кольоровими малюнками з журналів і портретами недовгочасних, недосяжних і фантастичних женихів, які випорожнювалися діамантами, пожирали один одного, мов канібали, або ж були козирними королями, що мандрували морями.
Це був кінець. У могилі Пілар Тернери серед ладанок і дріб'язкових коштовностей повій зотлівали рештки минулого, що іще збереглися в Макондо після того, як учений каталонець розпродав свою книгарню і, знудившись за справжньою довгою весною, повернувся на берег Середземного моря в рідне село. Ніхто не чекав, що він може поїхати геть. Він з'явився в Макондо в часи процвітання бананової компанії, рятуючись від однієї з незліченних війн, і не надумав нічого практичнішого, ніж відкрити крамницю інкунабул та першодруків різними мовами; випадкові відвідувачі, забігаючи сюди, щоб збавити час, поки підійде їхня черга йти в будинок навпроти — до тлумача снів, гортали ці книжки з деякою осторогою, ніби підібрали їх на звалищі. Півдня каталонець проводив у задушл ивій кімнатці за книгарнею, списуючи закрутистими літерами аркуші, видерті зі шкільного зошита, але ніхто не міг з певністю сказати, що то він таке пише. На той час, коли з ним заприязнився Ауреліано, старий назбирав уже дві скрині безладно звалених аркушів, які чимось нагадували Мелькіадесові пергаменти. До свого від'їзду він устиг заповнити й третю скриню, і це давало підставу думати, що,проживаючи в Макондо, він нічого більше й не робив. Єдиними людьми, з якими він підтримував стосунки, були четверо друзів; коли вони ще навчалися в школі, каталонецьдавав їм книжки в заставу за дзиґи та паперових зміїв і приохотив хлопців до читання Сенеки й Овідія. З класиками він поводився просто, без церемоній, немовби колись жив з ними в одній кімнаті і знав про них багато чого такого,
