гумовою стрічкою, і знайшла об'яву юридичної контори, яка брала на себе клопотання про пенсію для учасників війни.
Відколи я тобі товчу, щоб ти змінив адвоката, можна було б уже й витратити всі ці гроші, — сказала жінка, простягаючи чоловікові газетну вирізку. — Що нам з того, коли нам їх покладуть до труни, як це роблять індіанці?
Полковник прочитав вирізку дворічної давності й сховав у кишеню сорочки, що висіла за дверима.
Ото ж бо й лихо, що для зміни адвоката знов же потрібні гроші.
Ні, не потрібні, — рішуче сказала жінка. — Ти їм напишеш, щоб вирахували, скільки належить, із самої пенсії, коли її виклопочуть. Це єдиний спосіб зацікавити їх справою.
І от у суботу вдень полковник пішов до свого адвоката. Той безтурботно валявся в гамаку. Це був здоровезний негр з двома лише зубами у верхній щелепі. Він вступив у пантофлі на дерев'яних підошвах і одчинив вікно кабінету над запорошеною піанолою, закиданою паперами, скрученими в товсті сувої: вирізки з «Діаріо Офісіас», вклеєні в старі бухгалтерські зошити, і неповна збірка контрольних бюлетенів. Піанола без клавішів правила одночасно й за письмовий стіл. Перше ніж відкрити причину свого візиту, полковник висловив занепокоєння тим, що справа не посувається вперед.
Я вас попередив, що це справа не одного дня, — нагадав адвокат, коли полковник на мить замовк. Знемагаючи від спеки, він одкинувся на спинку стільця, і стілець зарипів. — Мої аґенти пишуть мені часто й сповіщають, що зневірюватись нема причини.
Те саме вже п'ятнадцять років, — обурився полковник. — Це вже стає схоже на казку без кінця.
Адвокат, не шкодуючи барв, почав змальовувати кручені стежки бюрократії. Стілець був досить тісний для його гладких старечих сідниць.
П'ятнадцять років тому було легше, — сказав він. — Тод існувало муніципальне об'єднання ветеранів, що складалося з представників обох партій. — Потім набрав у легені гарячого повітря й виголосив наче щойно придуману сентенцію: — Єдність породжує силу.
У цьому разі не породила, — сказав полковник, уперше усвідомивши свою самітність. — Усі мої товариші повмирали, чекаючи звістки.
Адвокат не відступав.
Закон було прийнято досить пізно, — сказав він. — Не всім так щастило, як вам, щоб стати полковником у двадцять років. Крім того, в ньому не було спеціальної статті, тому уряд мусив вносити поправки до бюджету.
Завжди та сама пісня. Щоразу, коли полковник слухав її, у ньому прокидалась глуха образа.
Це не милостиня, — сказав він. — Ми не ласки просимо. Ми йшли на смерть, щоб урятувати республіку.
Адвокат розвів руками.
Все це так, полковнику, — сказав він, — Невдячність людська не має меж.
