Вони вийшли на вулицю крізь задні двері сажу, з незагорнутими ножами, переслідувані гавкотом собак на сусідніх подвір'ях. Починало розвиднятися. «Дощу не було», — згадував Пабло Вікаріо. «Навпаки, — розповів мені Педро, — віяв вітер од моря, і зорі на небі можна було порахувати пальцем». На той час новина уже поширилася настільки, що Ортенсія Бауте, відчинивши двері якраз у ту мить, коли брати проминали її дім, першою оплакала ще живого тоді Сантьяго Насара. «Я подумала, вони уже вбили його, — розповіла мені Ортенсія Бауте. — Бо я побачила у світлі ліхтаря ножі, і мені здалося, з них капає кров».
Один з небагатьох будинків на тій глухій вулиці, чиї мешканці вже прокинулися, був дім Пруденсії Котес, нареченої Пабло Вікаріо. Завжди, коли брати ішли тут о цій годині, а надто по п'ятницях — прямуючи на ринок, — вони заходили туди випити чашку ранкової кави. Ось і тепер штовхнули хвіртку і, переслідувані собаками, що впізнали їх у світанковій сутіні, зайшли на кухню. Привіталися з матір'ю Пруденсії Котес. Кава ще не була готова.
Ми залишимо це на потім, — сказав Пабло Вікаріо. — Зараз ми поспішаємо.
Я розумію вас, діти, — мовила стара. — Обов'язок честі — насамперед.
А проте вони сіли чекати, і тепер уже Педро Вікаріо подумав, що брат умисне гайнує час. Поки вони пили каву, на кухню вийшла Пруденсія Котес, дівчина в самому розквіті. Вона принесла жмут старих газет, щоб оживити полум'я в грубі. «Я знала, куди вони прямують, — розповіла мені Пруденсія, — і співчувала їм. Зрештою, я ніколи не погодилася б вийти за Пабло, якби він тод' не повівся, як належить чоловікові». Перше ніж вийти з кухні, Пабло Вікаріо взяв у неї дві газети і дав одну братові, щоб загорнути ножі. Пруденсія Котес зачекала на кухні, провівши їх поглядом аж за хвіртку, і після того чекала ще цілих три роки, ні на мить не піддавшись розпачу, поки Пабло Вікаріо вийшов із в'язниці і став її чоловіком на все життя.
Бережіться там, — сказала вона.
Отож Клотільда Армента не помилилась, коли їй здалося, що близнюки настроєні вже не так рішуче, як дотепер, і вона принесла пляшку міцнючої настійки, спод'ваючись, що це доконає їх. «Того дня я збагнула, — розповіла мені вона, — які ми, жінки, безпорадні на цьому світі!» Педро Вікаріо попросив її дати на час голярське приладдя свого чоловіка, і вона принесла мило, щіточку, дзеркальце та станочок із новісіньким лезом, проте Педро поголився своїм ножем для розрубування туш. Клотільд Арменті це здалося вищим проявом чоловічості. «Він скидався на убивцю з кіно», — розповіла вона в розмові зі мною. А втім, Педро пояснив мені згодом, і то була правда, що просто він призвичаївся в казармі голитися небезпечною бритвою і вже не міг робити це якось інакше. Його брат, той поголився в менш екзотичний спосіб, станочком Рохеліо де ла Флора. Потім вони взялися за пляшку і мовчки випили її, неквапно і мляво пригублюючи зі склянок і поглядаючи з тупим виразом людей, які провели безсонну ніч, на неосвітлене вікно будинку навпроти, тим часом як до крамниці раз у раз заходили всякі люди, вдаючи, що їм треба чогось купити; вони брали непотрібне їм молоко та запитували про всякі продукти, яких тут не бувало ніколи, прагнучи на власні очі переконатися, чи справді на Сантьяго Насара чатують з наміром убити його.
Брати Вікаріо так і не побачили, щоб те вікно освітилося. Сантьяго Насар зайшов у свій дім о четвертій двадцять, але для цього йому не треба було засвічувати ніякого світла, бо лампочка біля сходів горіла всю ніч. Він упав на своє ліжко в темряві й не став роздягатися, бо поспати йому лишалася тільки година, і вдягненого підняла його з постелі Вікторія Гусман, коли прийшла будити хазяїна, щоб ішов зустрічати єпископа.
Ми, четверо, були в домі Марії Алехандріни Сервантес, аж поки, вже після третьої години, вона відіслала музикантів і погасила світло на подвір'ї, де танцювали, щоб дати змогу своїм мулаткам, служницям утіхи, лягти без клієнтів і бодай трохи оклигати. Ось уже три дні й три ночі вони трудилися без перепочинку, спершу таємно обслуговуючи почесних гостей, а потім щедро даруючи свою любов усім тим, кому не досить було радощів, які дісталися йому на весільному торжестві. Марія Алехандріна Сервантес — а про неї ми казали, що вона засне тільки раз у житті, коли ляже вмерти, — була найелегантніша і
