постукав кілька разів і став її кликати, надто гучно для такої ранньої пори, і на його крики збіглася вся родина.
Усіх їх, однокровних і нсоднокровних, малих і великих, набиралося аж чотирнадцять. Останнім зайшов Нагір Мігель, батько — з фарбованою бородою і в бедуїнському бурнусі, що його привіз із
батьківщини і завжди вдягав удома. Я бачив його багато разів: був він величезний на зріст, стриманий і розважливий, але найдужче мене вражало те, як усі завжди схилялися перед його авторитетом.
Флоро, — покликав він дочку своєю мовою. — Відчини двері.
Нагір Мігель увійшов до доччиної спальні, а вся родина тим часом глибокодумно споглядала Сантьяго Насара. Він стояв у вітальні навколішки, підбирав з підлоги листи і складав їх у скриньку.
«Так наче відбував покуту», — розповідали мені. Через кілька хвилин Нагір Мігель вийшов зі спальні, зробив знак рукою, і родина зникла.
Він заговорив до Сантьяго Насара — теж арабською мовою. «Я зрозумів одразу: він не має найменшого уявлення про те, що я йому кажу», — розповів мені Нагір Мігель. Наприкінці він спитав у нього, знизивши голос, чи відомо йому, що брати Вікаріо збираються його вбити. «Він зблід і так розгубився, що мені стало ясно, він не прикидається», — розповів Нагір Мігель у розмові зі мною. Як йому здалося тоді, поведінка Сантьяго Насара свідчила не так про страх, як про розгублений подив.
Ти краще знаєш, мають вони підстави чи ні, — сказав старий. — Та хай там як, а тобі лишається одне з двох: або ти сховаєшся тут, бо це твій дім, або вийдеш з моєю рушницею.
Я не розумію ні дідька, — сказав Сантьяго Насар.
То було єдине, що він спромігся сказати і сказав це
іспанською мовою. «Він здався мені мокрим пташеням», — розказував мені Нагір Мігель. Він мусив узяти в нього з рук скриньку, бо той не знав, куди її поставити, щоб відчинити двері.
їх буде два проти одного, — сказав Нагір Мігель.
Сантьяго Насар вийшов на майдан. Люди розташувалися там, як під час параду. Всі бачили, як він вийшов, і всі розуміли, що йому вже усе відомо. Бо він так хвилювався, ажне міг знайти дорогу до свого будинку. Кажуть, ніби хтось крикнув з якогось балкона: «Не туди, турку, звертай до старої пристані!» Сантьяго Насар озирнувся, хто це кричить. Джаміль Шаюм гукнув йому, щоб біг ховатися до його крамниці, і зайшов узяти свою мисливську рушницю, та не міг пригадати, куди поклав патрони. З усіх боків Сантьяго Насарові щось кричали, і він кілька разів обернувся туди-сюди, оглушений стількома голосами водночас. Було очевидно, що він спочатку рушив до дверей чорного ходу свого будинку, але раптом помітив, що парадні двері прочинені.
Іде, — сказав Педро Вікаріо.
Обидва побачили його водночас. Пабло Вікаріо скинув піджак, поклав його на табурет і розгорнув газету, де був ніж у формі ятагана. Перед тим, як вийти з крамниці, обидва, не змовляючись, перехрестилися. Тоді Клотільда Армента схопила Педро Вікаріо за сорочку і крикнула Сантьяго Насарові, щоб тікав, бо його хочуть убити. її пронизливий крик перекрив усі інші. «Спочатку він злякався, — розповіла мені Клотільда Армента, — бо не втямив, ні звідки йому кричать, ні хто саме». Та коли
