пологів. Він сховався від своєї долі в тому домі, наче в траншею, і занурився в безладне перечитування мовою оригіналу латинських класиків, переконаний, що доживає останній період свого життя. Роками він відмовлявся від спокус та всіляких авантюр, які йому пропонували його розгромлені прихильники.
Я ніколи не розкрив жодного листа, — сказав він, — відтод як зрозумів, що найтерміновіший лист за тиждень перестає бути терміновим, а за два місяці ти вже не пам'ятаєш ані того листа, ані того, хто його написав.
Він подивився на Ласару, яка в півсутіні кімнати палила сиґарету, і несподівано вихопив сигарету з її рук, зробив глибоку затяжку й затримав дим у горлі. Здивована Ласара взяла пачку та сірники, щоб закурити вдруге, але президент повернув її запалену сиґарету.
Вибачте, я не міг втриматися, — сказав він, випустивши дим, після якого закашлявся. — Я покинув курити багато років тому, але куріння, здається, не покинуло мене до кінця. Іноді воно мене перемагає, як ось тепер.
Кашель знову почав душити його, біль повернувся, він подивився на кишеньковий годинник і проковтнув дві вечірні піґулки. Потім кинув погляд на дно чашки: там нічого не змінилося, але цього разу він не здригнувся.
Дехто з моїх колишніх прихильників були президентами після мене.
Саяго, — сказав Омеро.
Саяго та інші, — відповів президент. — Всі вони зробили те саме, що й я: узурпували славу та честь, яких ми не заслуговували, маючи службу, яку не вміли виконувати. Деякі прагнуть тільки влади, але більшість шукає ще меншого — вигідної посади.
Ласара розсердилася.
А ви знаєте, що про вас кажуть?
Втрутився занепокоєний Омеро:
То все брехня.
Брехня й не брехня, — зауважив президент із дивовижним спокоєм. — Коли йдеться про президента, то найганебніші чутки можуть бути водночас і правдою, і брехнею.
Він прожив на Мартиніці весь час свого вигнання, всі його контакти із зовнішнім світом обмежувалися повідомленнями офіційної преси, а на життя заробляв, працюючи викладачем іспанської мови та латини в ліцеї, а іноді — перекладами, які йому замовляв Еме Сезер. Під час канікул у серпніспека була нестерпною, і він залишався в гамаку до полудня, читаючи під шум вентилятора, якого приносив зі спальні. Дружина навіть під час найбільшої спеки доглядала птахів, яких вирощувала на волі; на голові в неї завжди був солом'яний капелюх, прикрашений штучними фруктами та квітами з тюлю. А коли спека спадала, вони втішалися прохолодою на терасі; він невідривно дивився на море, доки не починало сутеніти, а вона погойдувалася в кріслі-гойдалці в своєму подертому капелюсі та з перснями на кожному пальц", дивлячись на численні пароплави. «Цей пливе в Пуерто-Санто», — казала вона. «А цей ледь повзе, везучи банани з Пуерто-Санто». Всі кораблі, що тут пропливали, здавалися їй власністю рідної країни. Він удавав, ніби нічого не чує, хоча зрештою вона все забувала скоріше за нього, бо втратила пам'ять. Так вони й сиділи, поки кінчалися гомінкі сутінки, й треба було ховатися в кімнатах від невблаганних москітів. Якось у вересні, читаючи на терасі газету, президент перелякано підскочив.
Чортзна-що! — вигукнув він. — Я помер в Есторілі!
