війни або й украсти, тож вона не мала ніякої сили документа. Щоб засвідчити свою особу, гонець допустився навіть порушення військової таємниці. Він сказав, що пробирається на Кюрасао з важливим завданням — навербувати там вигнанців з островів Карибського моря, дістати зброю, спорядження і наприкінці року зробити спробу висадитися на узбережжі. Полковник Ауреліано Буендіа, певний успішного здійснення цього задуму, вважає, що нині не варто приносити марні жертви. Але Аркадо був непохитний. Він наказав тримати гінця під вартою, поки не буде перевірено його особу, й вирішив захищати Макондо до загину.
Чекати довелося недовго. Повідомлення про поразку лібералів ставали чимраз вірогідніші. Однієї ночі наприкінці березня, під час не за сезоном раннього дошу, напружений спокій попередніх тижнів порушили розпачливі звуки сурми, відтак гримнув гарматний постріл, і снарядом знесло з церкви дзвіницю. Рішення чинити опір і справд виявилося божевіллям. Аркадіо мав під собою лише п'ятдесят чоловік, погано озброєних, із запасом патронів по двадцять штук на кожного. Щоправда, серед цих людей були учні з його школи, запалені його пишномовними закликами й готові покласти голову задля пропащого д'ла. На той час, коли земля здригалася від гарматної стріляниний чути було безладну тріскотняву пострілів, тупіт чобіт, суперечливі команди й безглузді сиґнали сурми, чоловік, який називав себе полковником Стівенсоном, домігся нарешті розмови з Аркадо. «Звільніть мене від ганебної смерті в колодках і з оцим бабським лахміттям на тілі, — сказав він. — Якщо я повинен померти, то хай я помру в бою». Його слова переконали Аркадо. Він наказав видати Стівенсонуґвинтівкуй двадцять патронівізалишив його з п'ятьма бійцями захищати казарму, а сам пішов разом зі своїм штабом, щоб очолити оборону. Аркадо не встиг вийти на дорогу в долину. Барикади на вході до міста були розбиті, і захисники міста билися вже на вулицях, перебігаючи від будинку до будинку; спочатку, поки не скінчилися патрони, вони стріляли з ґвинтівок, потім — із пістолетів проти Гвинтівок, і зрештою почався бій врукопаш. Бачачи неминучу поразку, багато жінок повискакували на вулицю, озброївшись дрючками й кухонними ножами. Серед цього безладу Аркадіо зустрів Амаранту, яка шукала його, мов божевільна, в самій тільки нічній сорочці, з двома старими пістолетами Хосе Аркадіо Буенд'а в руках. Аркадіо віддав ґвинтівку офіцерові, що втратив у бою свою зброю, а самкинувся з Амарантою в провулок поряд, щоб відвести її додому. Урсула чекала в дверях, не звертаючи уваги на свист снарядів, з яких один пробив діру в фасаді сусіднього будинку. Дощ ущух, але вулиці були слизькі й м'які, як розмокле мило, і в нічній пітьмі доводилося посуватись навмання. Аркадо залишив Амаранту біля Урсули, повернувся й хотів вистрелити по двох солдатах, які стріляли із-за сусіднього рогу. Пістолети, що довго лежали в шафі, дали осічку. Затуляючи собою Аркадіо, Урсула спробувала увіпхати його в будинок.
На Бога, ходімо, — кричала вона. — Годі вже дуріти!
Солдати прицілилися в них.
Відпустіть цього чоловіка, сеньйоро, — вигукнув один, — бо ми за наслідки не відповідаємо!
Аркадіо відштовхнув Урсулу й здався. Трохи згодом стрілянина стихла й закалатали дзвони. Опір було зломлено десь за півгодини. Жоден з бійців Аркадо не залишився живий, але, перш ніж померти, вони хоробро билися проти трьохсот солдатів. Останнім їхнім оплотом стала казарма. Перш ніж їх мали атакувати, той, що називав себе полковником Греґоріо Стівенсоном, звільнив ув'язнених і наказав своїм людям залишити казарму і йти битися на вулицю. Незвичайна рухливість, завдяки якій він устигав вести вогонь із кількох вікон, та несхибна влучність, з якою він вистріляв усі свої двадцять патронів, створили враження, що казарма захищена дуже добре, і тоді нападники зруйнували її з гармат. Капітан, що командував операцією, був вражений, не виявивши серед руїн нікого, крім мертвого чоловіка в самих тільки підштаниках; його відірвана снарядом рука стискала ґвинтівку з
порожньою обоймою. У нього було густе й довге, як у жінки, волосся, підколоте гребенем на потилиці, на шиї висіла ладанка ззолотою рибкою. Перевернувши забитого носаком чобота, щоб глянути на обличчя, капітан закляк, вражений. «Що за чортівня!» Підійшли інші офі цери.
Подивіться-но, де він об'явився, — сказав їм капітан. — Таж це Ґреґоріо Стівенсон.
