куму Урсулу (Тобто, власну матір полковника. — Д. 3.), щоб заспокоїти своє сумління».
Однак, коли Монкада просить надіслати деякі пам'ятні речі своїй дружині, полковник Буендіа погоджується, навіть каже, що зробить це «з великим задоволенням». І тут маємо справу не з якимось дивовижним цинізмом, а саме з вододілом між «випадковістю» соціальної ролі та «справжністю» екзистенціального буття...
Цікаво, що Урсула (мати, бабка, прабабка й навіть прапрабабка усіх Буендіа, яка прожила на світі сто сімдесят років) якраз симпатизує консерваторам, бо вони, мовляв, поважають церкву. Та й її син, полковник, нарешті збагнув, що «єдина справжня різниця між лібералами й консерваторами полягає нині в тому, що ліберали відвідують ранню месу, а консерватори — пізню»... Тим-то він усе життя або хапався за зброю, або відкидав її геть; а Урсула врешті-решт прийшла до висновку, що «все в світі рухається по колу»...
У вищезгаданій розмові між автором «Ста років самотності» і його колегою Маріо Варґосом Льйосою останній торкнувся того химерного епізоду з роману колеги, в якому йдеться про три тисячі макондських робітників, що страйкували й тому були розстріляні владою, але ніхто буцімто про це нічого не знає. І Льйоса з того приводу сказав: «Це здається фантастичним, але є самісінькою повсякденною реальністю».
Але ж така подія має шанс бути замовчаною лише у світі екзистенціальнім, бо у соціальнім вона неодмінно вибухнула б. Хоча б тому, що тих робітників розстрілювали з якимось наміром. Скажімо, щоб залякати усіх інших на майбутнє... Щождо цього потаємного знищення, то воно виглядає (та й дійсно є) абсолютно безсенсовним. Принаймні, у світі соціальнім.
Але ось що може видатися дивним: кожен (чи майже кожен) з сімейства Буендіа робить лише те, що йому заманеться — йде воювати або кидає зброю, ґвалтує власну родичку або хтозна що
виробляє, — а у фіналі з'ясовується, що навіть наймізерніший з тих вчинків був заздалегідь передбачений. До того ж на ціле сторіччя наперед. Бо циган Мелькіадес (той самий, що помирав й знов повертався) старанно вів санскритом записи про те, що у сімействі Буендіа вже трапилось і що має трапитись ще...
Отже, наймізерніший крок будь-кого з цієї багаточисельної родини, кожна їхня малесенька примха, кожен добрий чи злий вчинок творилися не з індивідуальної волі? І все це було кимось (чи чимось) заздалегідь передбачене? Отже, за свої вчинки жоден з Буендіа не має нести не лише прямої, а й навіть якоїсь опосередкованої відповідальності?..
Але все обертається інакше. Останній з роду Буендіа, Ауреліано Другий, був знищений страшним смерчем разом із містом Макондо та всіма його мешканцями у ту саму мить, коли він завершив розшифровувати пергаменти Мелькіадеса, «бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з'являтися на землі вдруге».
Це фінальні слова роману. Однак, хоча крапка неначебто й поставлена, запитання залишаються... І я особисто, якби мав таку нагоду, обов'язково спробував би довідатисьу Ґабріеля Ґарсіа Маркеса, що ж його спонукало так жорстоко обійтися зі своїми героями? Нехай вони далеко не бездоганні, автор, здається, не припускає для них будь-якого альтернативного виходу. Бо ж таким виходом міг би бути лише шлях до соціальності, з усіма йому притаманними прикрими втратами. Латинська ж Америка буде Латинською Америкою, доки залишиться переважно екзистенціальною. І досі ще ніхто не довів цього переконливіше, ніж сам Ґабріель Ґарсіа Маркес.
У той же час із вищесказаного аж ніяк не слід робити висновків, ніби власні герої знаходяться у цього автора поза критикою. Так, він їх щиро любить, але й не позбавляє себе приємності поглузувати — інколи навіть вельми в'їдливо — з їхньої первозданної наївності. Чого, наприклад, варті хоча б силкування патріарха роду, Хосе Аркадіо Буендіа, «добути з допомогою дагеротипії... науковий доказ існування Бога»...
