дивитися в неї. — Лайоше, — Териз демонстративно повернулася до іншого супутника, — ми будемо снідати в дорозі чи до самого Львова голодні поїдемо? — Мусили тут нас погодувати, Териз. — Так зрання, Лайоше? Ні, ми ще сонні. Але, правду сказати, я скоро захочу їсти. — До Львова далеко, — розгорнув на колінах портативну карту Сабо. — Годин п'ять… Я ці місця знаю. У війну побував. Поїдемо понад польським кордоном, через Ужоцький перевал. Дуже красиві місця. Перечни, Березний, Кострина, Ставноє… — І сьогодні ж рушимо далі? — Певно. У Львові пообідаємо, відпочинемо і — на Київ. — Так де ми все- таки будемо снідати, Лайоше? — вередливо проказала Териз. — Ну, хто знає? — Вона оглянулася на салон, шукаючи перекладача, і раптом витріщилася на Хорвата. — Імре, любий, — пирхнула Териз, — що ви там прочитали, у своїй газеті? — А що? — Адже тримаєте її догори ногами! — І вона залилася сміхом. Хорват підхопився, згорнув газету і вийшов з автобуса. Териз перестала сміятися. — Невже він образився? — розгублено спитала Лайоша. Немолодий, сивий, але рухливий і енергійний бухгалтер з Будапешта їй відразу сподобався. А коли довідалася, що сім'я Імре Хорвата загинула під час війни у концтаборі, остаточно вирішила, що саме він заслуговує на її увагу. Тепер була вкрай збентежена несподіваним вчинком сусіда і стурбовано поглядала у вікно автобуса, не знаючи, що робити: йти за ним чи чекати, поки сам повернеться. Сабо, зрозумівши, що гарненькій Териз зараз не до нього, почав возитися з несправною «змійкою» на куртці. Та ось водій сів за кермо, і перекладач, супроводжуваний до автобуса працівником екскурсбюро «Інтуриста», теж піднявся у салон. Почулося тихе муркотіння потужного мотора. Останнім в автобус увійшов Хорват. Він сів на своє місце, і Териз Чекан — ця теж немолода, однак струнка, підтягнута жінка — глянула на нього вологими, відданими очима.
3
— Дуже нетипова картина пограбування, — повільно говорив начальник карного розшуку капітан Вегер, літній угорець із сивуватими скронями і добродушно-хитруватим округлим обличчям. — У шафі лежало сто карбованців, десять червоних десяток. Гроші були під білизною, можна сказати, на очах. Білизну викинули, а гроші не забрали. — Могли у темряві не помітити, — зауважив районний прокурор Стрілець. — Взагалі ми не знаємо, скільки в Іллеш було грошей і скільки взяли. — Може, шукали щось дорожче? — вголос подумав дільничний інспектор Козак, який примостився на крайньому стільці під стіною, — Дорожче від грошей? — блиснув зеленкуватими розумними очима капітан Вегер. — Для них. — На журнальному столику, — продовжував капітан, — у попільничці ми виявили золотий жіночий годинник… І справді, невідомо, що саме взяли нічні гості… А під диваном знайдено срібний перстень із сапфіром… У спальні були відкриті навстіж дверцята книжкової шафи, викинуто кілька книг. Шафа з верхнім одягом теж була відчинена, але з неї, здається, нічого не взяли: одяг висить дуже тісно. Піднято всю постіль Каталін і розпорото ножем верхню перину. Капітан Вегер явно був проти версії пограбування і намагався переконати в цьому всю оперативно-слідчу групу, що зібралася у кабінеті начальника міліції на свою першу нараду. Навпроти Вегера сиділи районний прокурор Стрілець і майор Романюк, за столом якого, зручно відкинувшись на спинку крісла, вмостився слідчий з області Іван Панасович Тур. За розчиненими вікнами буяв веселий сонячний день. Стародавнє закарпатське містечко жило своїм буденним життям. Опівдні над вулицями і дворами зависло тепле марево розпареного повітря, у якому і люди, і будинки, і дерева немов струміли, химерно змінюючи свої обриси. Під вікнами кабінету Романюка несамовитіла липа. Дурманна акація відцвіла, заспокоїлась і вже погойдувала китицями тонюсіньких яскраво- зелених стручків. Натомість липа напоювала повітря солодкими і густими пахощами, що проникали і в строге приміщення міліції. — Крім усього, — говорив далі капітан Вегер, — звечора нагодовано корову і замкнено собаку в сарай. Ясно, господарі когось чекали, причому людей знайомих, яких вона не боялися… — А не могло бути, що собаку зачинили вдень, а на ніч забули випустити? — Вдень на Староминаївській, навпаки, пускають собак по дроту, бо господарі здебільшого на роботі, — відповів за капітана дільничний Козак. — І нагодована худоба, — повторив Вегер. — Завіска на вікні була відхилена. Когось виглядали з хати. — Сліди пальців на чарках зняли? — спитав прокурор. — Так, — відповів Вегер. — На одній. Друга впала і розбилася. Розбилася чарка не нічного гостя, а, очевидно, Каталін. Відбитки на тій, що вціліла, не її. — В мене є запитання до експерта, — сказав Романюк. — З якою силою нанесені ножові удари? Невисокий, з широким, наче розплесканим, обличчям судмедексперт Мігаш кивнув: — З великою. — Отже, убивця був людиною сильною, певно, молодою, — похмуро констатував
