поспішив погодитися Вегер, занотовуючи у план поправки. — Перевірити вокзали — залізничний, автобусний, авіа, — диктував Романюк. — Поговорити з касирами, носіями речей. Уточнити, хто приїздив і, головне, виїздив минулої ночі з міста. Організувати цілодобовий контроль об'єктів. Вегер тяжко зітхнув: цілодобове чергування! Майор зрозумів його. — Людей мало? Будемо спиратися на комсомольців, дружинників. Оперативні п'ятихвилинки скликаємо в міру потреби. Зараз час працює проти нас, Василю Івановичу, допомагаючи злочинцям замітати сліди. Те, що важко знайти сьогодні, завтра буде важче втроє, післязавтра — вдесятеро. Все треба робити чітко і швидко. Останні слова були зайві. Майор знав, що Вегера не треба підганяти, що той, як заведена торпеда, уже прямує до мети. Але слідчий з Ужгорода не знав капітана так, як начальник міліції, і сказане це було більше для нього, Тура, який, не перебиваючи, з кислим виглядом слухав доповідь Вегера. — Вам, товаришу Козак, — глянув Романюк на дільничного інспектора, — треба уточнити, хто постійно ходить Староминаївською приблизно у цей час. У нуль тридцять хвилин за місцевим часом, як відомо, прибуває поїзд, що йде із Солотвина на Львів. Розпитайте людей, що їздять ним. Так само поговоріть із робітниками нічних змін на підприємствах, з лікарями швидкої допомоги… Ну, це вже ваша справа організувати, Василю Івановичу, — знову звернувся до начальника карного розшуку. — Побуваємо і в комсомольських організаціях міста. Сьогодні ввечері я виступлю по радіо. Іване Панасовичу, а як відносно телебачення в Ужгороді? Тур розвів руками, і начальник міліції зрозумів, що, на думку слідчого, це захід передчасний. — Добре. А що будемо робити з родичами? — звернувся до прокурора Стрільця. — Думаю, треба негайно робити обшук у Шефера. — Хочете санкцію? Майор кивнув. — А підстави? Є підстави для підозри? — Незадоволення сестрою, погрози на її адресу і куї продест — єдиний поки що спадкоємець. — Замало для обшуку і арешту. — Для арешту підстави дасть сам обшук. — А якщо не дасть? — Стрілець помовчав — Будуть підстави, і я негайно підпишу ордер. Не раніше… А як у нього в алібі? — Перевіряємо. — Бачите! Можливо, він ночував удома, а ви до нього з обшуком… Так, що у вас далі? — спитав уже Вегера. — Далі, по третій версії: чи не було це вбивство з мотивів помсти? По цій версії можемо тільки вивчати офіційні матеріали… — Ну що ж, схвалимо план? — звернувся Романюк до прокурора Стрільця. — Як попередній. А далі саме життя буде підказувати. У вас зауважень немає, Іване Панасовичу? — спитав Тура. Залишившись з обома працівниками прокуратури, Романюк мовчки пройшов по кабінету, наблизився до вікна і виглянув на сонячну вулицю. Потім повернувся до свого столу, подзвонив у райком комсомолу. Сонце вже пішло з кабінету, і в ньому стало затишніше. — Яке звіряче вбивство, — похитав головою Стрілець. — Не віриться, що в людині сидить такий звір. По-моєму, психічне відхилення від норми. — Психічне відхилення? — стиснув губи Тур. — Хочете підвести убивць під неосудність? Вони були б раді, що закон не може їх покарати… — Подібне відхилення створює в собі сама людина, це — не результат якоїсь хвороби. Тур підвівся, звільняючи начальнику міліції його крісло. — Не будемо вам заважати, Петре Івановичу. Зараз головне — ваша міліцейська робота. — Так, — кивнув Романюк. — Слідство слідством, прокуратура прокуратурою, а виконувати чорнову роботу доведеться нам, Іване Панасовичу. Ви вже на готовеньке. — Не перебільшуйте Своєї ролі, — строго зауважив Стрілець. — Я поїхав у прокуратуру. З'явиться щось нове — негайно дзвоніть. — І, запросивши жестом Тура, прокурор вийшов з кабінету Романюка. Коли за ними зачинилися двері, майор полегшено зітхнув і, підсівши до телефону, почав зв'язуватися з відділеннями міліції сусідніх районів.
4
Ось він перестрибує через паркан і враз наступає на жабу. Приглядається — а жаба червона. «Червона?!» — дивується він. Жаба сміється і росте, росте… Яка вона велетенська! Простягає до нього бридкі, мокрі, кошлаті лапи… Звідки цей хрип? Когось душать?.. Та це ж його самого, Клоуна, душать. Це червона жаба його душить! Які липкі, холодні обійми! Неможливо звільнитися. Ах, та це ж він сам хрипить. Хоче крикнути: «Мамо!» — але у нього немає сил. Він звивається, намагається вивернутися, кусає зубами цю слизьку лапу, прокушує її наскрізь!.. У роті присмак біфштекса і гуми. Із свистом виривається повітря. Жаба відпускає його, меншає, зморщується, мовби й справді гумова, похитуючи головою. Тепер вона знову стає маленькою, регоче, стрибає у канаву — і зникає. Йому стає страшно! Він хоче бігти — і не може. У величезному будинку блимають вікна: зелені, червоні, фіолетові, білі… Це — паркані Так, так — сорочка зачепилася за дошку, і паркан не
