Родерік зусиллям волі налаштовував себе вижити, а наприкінці кожного дня він тріумфально всміхався, виявивши, що він не помер і досі живий. 1810 року його перевели на Землю Ван-Дімена в групу каторжників, скутих одним ланцюгом, які мали вирубувати дорогу в твердючому пісковику за містом Хобарт. За першої ж нагоди він пробив кайлом груди поліцейському, що командував їхньою експедицією; з десятьма іншими каторжниками жорстоко убив іще п’ятеро поліцейських: потроху, дюйм за дюймом вони зрізали з них плоть, аж поки ті не померли в муках, волаючи від жахливого болю. І каторжники, і їхні охоронці були тваринами, примітивними істотами, чиї емоції відмерли і дегенерували до рівня недолюдків. Для Родеріка Армстронґа втекти з неволі, залишивши своїх мучителів неушкодженими або вбити їх швидко, без мук, було те саме, що змиритися зі статусом каторжанина. Харчуючись ромом, хлібом та в’яленим м’ясом, забраними у вбитих поліцейських, одинадцятеро втікачів пробралися в собачий холод крізь дощовий ліс. Здолавши багато миль, вони вийшли до китобійні міста Хобарт, де викрали баркас і вирушили через Тасманське море без харчів, води та вітрил. Коли баркас викинуло на безлюдний західний берег новозеландського Південного острова, Родерік Армстронґ та ще двоє чоловіків були й досі живі. Він ніколи не розповідав про ту неймовірну подорож, але ходили чутки, що ті троє вижили, бо вбивали та їли своїх слабших супутників. Минуло дев’ять років відтоді, як Родеріка вислали з Англії. Він був іще молодою людиною, але скидався на шістдесятилітнього діда. Коли ж 1840 року до Нової Зеландії прибули перші офіційно дозволені поселенці, він вже відкусив собі чималий шмат землі в багатому кентерберійському районі Південного острова, «одружився» з маорійкою і обзавівся виводком із тринадцяти гарненьких напівполінезійських дитинчат. На 1860 рік Армстронґи були представниками колоніальної аристократії; вони посилали нащадків чоловічої статі навчатися до Англії, а винахідливою хитрістю та пожадливістю цілковито й неспростовно довели, що вони й справді є нащадками того визначного й страхітливого чоловіка. Онук Родеріка, Джеймс, 1880 року породив Фіону, єдину доньку серед своїх дітей, а їх було в нього аж п’ятнадцятеро. Якщо Фіона й сумувала за більш аскетичними протестантськими обрядами свого дитинства, то ніколи про це не казала. Вона толерантно ставилася до релігійних переконань Педді й відвідувала разом із ним службу, піклуючись про те, щоб її діти молилися лише католицькому Богу. Утім, через те, що вона сама так і не стала католичкою, декотрих дрібних деталей бракувало: подячної молитви перед їдою, молитви на ніч чи щоденних виявів благочестя.
Меґі ніколи не бувала від дому далі за кузню та сарай, окрім єдиної подорожі до Вахіне півтора роки тому. Уранці того дня, коли вона вперше мала піти до школи, мала так розхвилювалася, що виблювала свій сніданок, і її швидко віднесли до спальні, щоб помити і перевдягнути. Новий гарненький темно-синій костюмчик із великим матроським комірцем з неї зняли, а натомість вдягнули жахливе коричневе плаття з напіввовняної матерії, що застібалося під саму шию, від чого Меґі здавалося, що воно її душить. — І заради Бога, Меґі, наступного разу, коли почуватимешся зле, неодмінно скажи мені! Не сиди й не жди, поки буде запізно і мені доведеться прибирати після тебе місиво і прати твої речі! А тепер поквапся, бо якщо ти спізнишся на дзвінок, сестра Аґата неодмінно відшмагає тебе різкою. Поводься як слід і поважай своїх братів. Коли Фіона нарешті випхала Меґі за двері зі старим потертим ранцем, у якому лежали бутерброди на обід, Боб, Джек, Г’юї та Стю нетерпляче підстрибували біля парадних воріт. — Мерщій, Меґі, бо спізнимося! — гукнув Боб і рушив у путь. Меґі побігла наздоганяти братів, бо їхні силуети вже розпливалися вдалині. Було по сьомій ранку, і лагідне осіннє сонце, котре кілька годин тому піднялося над обрієм, встигло висушити росу на траві; лишилася тільки там, де була глибока тінь. Дорога до Вахіне — колія, вибита в ґрунті колесами возів і тарантасів, — дві яскраво-червоні стрічки, розділені широкою смугою яскраво-зеленої трави. По обидва боки колії рясніли білі лілії та помаранчеві настурції, а охайні дерев’яні паркани охороняли сусідню маєтність від зловмисників. Боб завжди ходив до школи попід парканами, що тягнулися праворуч від дороги, несучи свій шкіряний ранець на голові, замість як треба — на спині. Паркани ліворуч належали Джеку, а сама дорога лишалася трьом наймолодшим Клірі. На вершечку високого крутого пагорба, на який вони видряпалися з темної впадини, дорога на Робертсон зливалася з дорогою на Вахіне; тут діти трохи перепочили, засапано хекаючи — п’ять рудих гало на тлі неба з ріденькими хмаринками, схожими на овечій
