не дам. Бо хочу, щоби ти забула мене, хочу, щоб ти озирнулася довкола себе і знайшла собі гарного й добросердого чоловіка, вийшла за нього заміж і народила йому дітей, яких тобі так хочеться. Ти — природжена мати. Ти не мусиш триматися за мене, бо це хибна дорога. Я ніколи не полишу Церкву, тому мені хочеться бути чесним із тобою заради твого ж блага. Я не хочу покидати Церкву, бо я не люблю тебе так, як має любити чоловік у подружжі, ти мене розумієш? Забудь мене, Меґі! — І ви не поцілуєте мене на прощання? Замість відповіді він скочив на позиченого коня і начепив на голову старий капелюх, взятий у того ж корчмаря. На мить він блиснув на неї своїми блакитними очима, а потім кінь вийшов під дощ і неохоче побрів, ковзаючи, шляхом, що вів до Джилі. Меґі не намагалася податися слідком, вона стояла у напівмороці вологої стайні та вдихала запах кінських кізяків та сіна; він нагадував їй про сарай у Новій Зеландії та про Френка.
Тридцять годин по тому отець Ральф увійшов до палати папського посланця, поцілував перстень свого володаря і стомлено бухнувся в крісло. І лише відчувши на собі погляд красивих всезнаючих очей, збагнув, який, напевне, химерний у нього вигляд, і зрозумів, чому скільки людей витріщалися на нього відтоді, як він вийшов із потяга на центральному вокзалі. Забувши про валізу, яку приготував йому в домі священика отець Ветті Томас, він встиг на потяг за дві хвилини до відправлення, а потім проїхав у холодному вагоні шістсот миль у мокрих сорочці, бриджах та черевиках, навіть не відчуваючи холоду. Оглянувши себе з гіркою посмішкою, отець Ральф поглянув на архієпископа. — Вибачте, ваша милість. Стільки всього трапилося, що я навіть не усвідомив, що маю химерний вигляд. — Не виправдовуйтеся, Ральфе. — На відміну від свого попередника, папський посланець волів називати свого секретаря на ім’я. — На мою думку, ви маєте романтичний і хвацький вигляд. Лише дещо світський, вам не здається? — Ясна річ, світський. Стосовно ж романтичності та хвацькості, так то ви, ваша милість, не бачили, як зазвичай вдягаються мешканці Джилленбоуна. — Мій любий Ральфе, якщо вам наверзеться на думку вдягнути на себе мішковину і посипати голову попелом, то й тоді ви матимете романтичний та хвацький вигляд, що всім кидатиметься в очі! Звичка до верхової їзди теж вам личить, я не жартую. Майже так добре, як і сутана, тому не марнуйте слів, щоб переконати мене, наче ви не здогадуєтеся, що вона пасує вам більше, ніж чорне вбрання священика. Ви маєте особливу і вкрай привабливу манеру рухатися і добру фігуру; гадаю, вона збережеться такою й надалі. А ще я думаю, що коли мене відкличуть до Рима, я заберу вас із собою. І з великою насолодою спостерігатиму, який вплив справите ви на наших низеньких та опецькуватих італійських прелатів. Ви там будете наче красивий стрункий кіт серед переполоханих зажирілих голубів. Рим! Отець Ральф аж випрямився у кріслі. — Як справи там, куди ви їздили, мій любий Ральфе? — спитав архієпископ, ритмічно погладжуючи по спині муркотливу абіссінську кішку всіяною перснями рукою. — Жахливо, ваша милість. — Оті люди — ви їх любите і дуже співчуваєте їм. — Так. — А ви всіх їх любите однаково, чи якихось із них любите більше? Та отець Ральф не поступався кмітливістю своєму володарю і пропрацював із ним досить довгий час, щоб дізнатися, як працює його розум. Тому він з оманливою щирістю відказав на це начебто безневинне питання і переконався, що його трюк відразу ж приспав підозри папського посланця. Цьому хитрому й нещирому розуму було невтямки, що відверта демонстрація щирості може бути ще брехливішою, аніж неправда і ухиляння від прямої відповіді. — Так, я люблю їх усіх, але, як ви сказали, декотрих я люблю більше за інших. Наприклад, є така дівчина Меґі, яку я дуже люблю. І я завжди відчував, що на мені лежить особлива відповідальність за її долю, бо в її родині синам приділялося так багато уваги, що про її існування забули. — А скільки років цій Меґі? — Точно не знаю. Десь близько двадцяти, на мою думку. Але я взяв із її матері обіцянку, що вона хоч інколи відриватиме голову від своїх гросбухів, щоб послати свою доньку на танці, де та матиме можливість поспілкуватися з хлопцями. Інакше вона застрягне на Дрогеді й змарнує собі життя, а це було б несправедливо. Він не сказав нічого, окрім правди; безпомилково чутливий ніс архієпископа відчув це. Хоча він був лише на три роки старшим за свого секретаря, але його церковна кар’єра не зазнала перешкод, що випали на долю Ральфа, і багато в чому він почувався незмірно старшим, аніж будь-коли почуватиметься Ральф; із тих, хто ще з юності присвятив себе Ватикану, ця установа висмоктувала значну частину їхніх життєвих сил, в той час як Ральф мав їх більше, ніж вдосталь. Трохи послабивши пильність, папський
