В останній день 1937 року Меґі сіла на потяг, що прямував до Таунсвіля. Хоча її відпустка щойно почалася, їй відразу ж стало краще, хоча б завдяки тому, що мелясовий сморід Данні залишився позаду. Таунсвіль, найбільший населений пункт на півночі Квінсленду, був містом заможним, його кілька тисяч мешканців жили в дерев’яних будинках на палях. Невеличкий проміжок між пересадками з потяга на корабель не лишив їй часу для оглядин міста, але деякою мірою Меґі була задоволена, що їй довелося мерщій мчати до причалу, не маючи часу на роздуми: після отієї жахливої подорожі Тасманським морем шістнадцять років тому її аж ніяк не надихала думка провести півтори доби в суденці набагато меншому за «Вахіне». Але мандрівка вийшла зовсім інакшою — судно ковзало гладенькою, як скло, поверхнею води, до того ж їй було двадцять шість, а не десять. То був час між циклонами — море виявилося спокійне й зморене. Хоча була приблизно дванадцята дня, Меґі схилила голову і спала без снів, аж поки стюард не розбудив її о шостій наступного ранку, принісши чашку чаю та тарілочку з солодким печивом. На палубі вона побачила перед собою нову Австралію, цього разу знову інакшу. У високому безбарвному чистому небі зі східного краю океану повільно підіймалося перлово-рожеве світіння; потім над обрієм з’явилося сонце і світло втратило первозданну червоність — почався день. Корабель безшумно линув океанськими водами, майже безбарвними, без всякого відтінку, такими прозорими, що за бортом було видно на глибину кількох сажнів — пурпурові гроти та обриси риб, що проносилися повз них. На відстані океан здавався зеленувато-аквамариновим, із темно-пурпуровими плямами там, де дно вкривали водорості або ж корали, а звідусіль виднілися безліч островів із діамантово-білим піском та пальмами на берегах; вони виринали з поверхні води так спонтанно — наче кристали в кварці. Траплялися гористі острови з джунглями, а також пласкі зарослі чагарниками острови, ледь помітні над поверхнею води. — Оці пласкі утворення — це справжні коралові острови, — пояснив хтось із членів команди. — Якщо вони мають форму кола і лагуну всередині, то їх звуть атолами; якщо ж це пагорбок рифа, що піднявся над морем, то їх звуть рифами, або ж острівцями. Гористі острови є вершинами підводних гірських кряжів, але їх теж оточують коралові рифи, і вони теж мають у собі лагуни. — А де розташований острів Метлок? — спитала Меґі. Матрос якось дивно поглянув на неї: одинока жінка їде на острів для відпочинку молодят — явне протиріччя. — Ми у протоці Вітсандей, потім візьмемо курс на тихоокеанський край Рифу. Океанський бік острова Метлок зазнає ударів величезних хвиль, які, пройшовши кількасот миль із далеких тихоокеанських просторів, накочуються на нього, немов швидкісні експреси, ревучи так, що ви навіть думок своїх не чутимете, не те що слів. Можете уявити собі кількасотмильну подорож на одній хвилі? — Чоловік задумливо присвиснув. — До Метлоку ми підійдемо на заході сонця, мадам. І за годину до заходу сонця маленьке суденце наблизилося до острова, натужно долаючи відплив прибійної хвилі, яка, немов величезна стіна, бовваніла на сході в туманному небі. Хитлява пристань на тоненьких палях тягнулася з півмилі через оголений відпливом риф, за яким виднілася скеляста берегова лінія, яка не вписувалася в уяву Меґі про тропічний рай. Літній чоловік, що чекав на пристані, допоміг їй зійти і забрав у моряка її валізи. — Здрастуйте, місіс О’Ніл, — привітався чоловік. — Мене звуть Роб Волтер. Сподіваюся, що все ж таки ваш чоловік зможе приїхати. В цю пору
