Ті, що співають у терні

хоча це я тебе веду, а не ти мене. Хвилин десять вони йшли у повній тиші коридорами до відкритих внутрішніх дворів та садів, потім знову ввійшли до коридору і піднялися сходами; молодий німець і не збирався відходити від свого заступника — увесь час тримався поруч. Нарешті його милість відчинив двері, провів свого безпритульника до скромно й скупо обставленої маленької кімнати відпочинку, увімкнув лампу і зачинив двері. Вони завмерли: нарешті можна роздивитися один одного. Німецький солдат побачив перед собою дуже високого чоловіка з гарним обличчям та розумними блакитними очима; архієпископ Ральф побачив дитину, обманом вдягнену в уніформу, яку боялася і яку поважала уся Європа. Авжеж дитина, не старше за шістнадцять років. Середнього зросту і по-юнацькому худорлявий, він мав статуру, яка згодом обіцяла масивну фігуру, велику фізичну силу та довгі руки. Його обличчя скоріше належало до італійського типу — темне й аристократичне, надзвичайно привабливе, широко поставлені темно-карі очі з довгими чорними віями, красива голова з чорними кучерями. Не було у цьому хлопцеві нічого пересічного та простого, навіть попри його просту роль військовика; тож, попри бажання поговорити саме з простою людиною, архієпископ Ральф зацікавився. — Сідай, — сказав він хлопцю і підійшов до шухляди, звідки видобув пляшку вина марсала. Наливши трохи у дві склянки, він одну подав хлопцеві, а зі своєю вмостився у кріслі, звідки мав можливість споглядати неординарне й привабливе обличчя. — Невже у них таке скрутне становище, що вони змушені призивати на війну дітей? — Не знаю, — відповів хлопець. — Яз дитбудинку, тому мене забрали б рано. — Як же звуть тебе, хлопче? — Райнер Мерлінґ Гартгайм, — відповів солдат, поважно і з великою гордістю вимовивши своє ім’я так немов розгорнув його перед архієпископом Ральфом. — Прекрасне ім’я, — мовив священик задумливо й серйозно. — Правда? Ви дійсно так вважаєте? В дитбудинку мене звали Райнер Шмідт, але коли я пішов до армії, то змінив його на ім’я, яке завжди хотів мати. — Ти сирота? — Черниці казали, що я дитя кохання. Архієпископ стримав усмішку — оговтавшись від страху, хлопець поводився тепер із великою гідністю та самовладанням. Тільки що саме його налякало? Те, що його не знайдуть у частині, чи те, що його випадково замкнули у базиліці? — А чому ти був такий переляканий, Райнер? Хлопець боязко відсьорбнув вина і задоволено підняв очі. — Ти диви, яке добре й солодке. — Вмостившись зручніше, він сказав: — Мені хотілося побувати у базиліці Святого Петра, бо черниці часто про неї говорили і показували нам фотографії. Тому коли нас послали до Рима, я зрадів. Ми прибули сюди сьогодні вранці. Щойно мені випала вільна хвилина, я прийшов сюди. — Хлопець нахмурився. — Але сталося не так, як я гадав. Мені здавалося, що я відчую себе ближчим до Нашого Господа, коли зайду до Його рідної церкви. Натомість виявилося, що вона — величезна й холодна. Я не зміг відчути Його присутності. Архієпископ Ральф усміхнувся. — Я знаю, про що ти. Втім, базиліка Святого Петра — це не якась там звичайна церква. Не в тому сенсі, якими є більшість церков. Базиліка Святого Петра — це особлива церква. Мені пригадується, що я й сам до цього не відразу призвичаївся. — Мені хотілося б помолитися за дві речі. — Хлопець кивнув на знак, що таке пояснення він колись чув, але воно його не влаштовувало, бо не це він хотів почути. — Хотів помолитися за те, що тебе страшить? — Так. Я гадав, що коли побуваю в церкві Святого Петра, це мені допоможе. — І що ж лякає тебе, Райнере? — Те, що вони вирішать, наче я — єврей, і що наш полк пошлють до Росії. — Зрозуміло. Не дивно, що ти наляканий. А чи є вірогідність, що тебе визнають євреєм? — Та ви лишень погляньте на мене! — сказав хлопець замість пояснення. — Коли записували мої відомості, то сказали, що їм доведеться перевірити. Не знаю, чи вдасться їм це зробити, але маю підозру, що черниці знають більше, аніж мені сказали. — Якщо вони й справді знають більше, вони цього нікому не розкажуть, — заспокійливо мовив його милість. — Бо здогадаються, навіщо у них питають. — Ви й справді так гадаєте? О, я хотів би на це сподіватися! — А тебе що — непокоїть думка про те, що в тобі тече єврейська кров? — Моя кров не має значення, — відповів Райнер. — Я народився німцем і це найважливіше. — Тільки вони дивляться на це інакше, чи не так? — Ні. — А Росія… Гадаю, не варто хвилюватися через Росію, їй-богу. Ти ж у Римі, в абсолютно протилежному місці. — Сьогодні вранці я чув, як наш командир сказав, що насамкінець нас можуть послати до Росії. А там у нас справи кепські. — Ти ще дитина, — різко мовив архієпископ Ральф. — Ти ще маєш до школи ходити. — Тепер уже не ходив би, — відповів хлопець і посміхнувся. — Мені вже шістнадцять, тому я працював би. — Він зітхнув. — Хоча мені хотілося б продовжити навчання в школі. Бо навчання — важлива річ. Архієпископ Ральф розсміявся, а потім підвівся і знову наповнив склянки. — Не звертай на мене уваги, Райнере. То я розсміявся просто так. У голові ширяють думки — одна за одною. Тепер у мене час для роздумів. Мабуть, я не дуже гостинний господар, еге ж? — Та все нормально, — запевнив його хлопець. — Що ж, — мовив його милість, знову сідаючи. — Ти маєш визначитися з самим собою, Райнере Мерлінґ Гартгайм. На юному обличчі з’явився дещо дивний вираз гордості й самоповаги. — Я німець, і я католик. Я хочу, щоб Германія була такою країною, де не переслідують за походження та релігію, і якщо я виживу, то неодмінно присвячу своє життя цій меті. — Я молитимуся за тебе — щоб ти залишився живим і щоб зміг втілити свою мету. — Правда? — сором’язливо спитав хлопець. — Ви й справді молитиметеся за мене особисто, називатимете на ім’я? — Аякже. Ти навіть дечого мене навчив. Що у своїй справі я маю