настільки, щоб він таки зробив Джилі епіцентром свого світу? Священик гірко посміхнувся. — Не можу сказати. Може, якесь потрясіння? Раптовий порятунок тисячі душ, несподівана здатність зцілювати кульгавих та сліпих… Але доба чудес давно минула. — Минула? Сумніваюся. Просто Він змінив Свої методи. І в наші дні Він використовує гроші. — Яка ж ви цинічна! Мабуть, саме через це ви так мені подобаєтеся, пані Карсон. — Мене звуть Мері. Будь ласка, звіть мене просто Мері. Мінні увійшла, штовхаючи поперед себе возика з чаєм саме тоді, коли отець де Брикасар сказав: — Дякую, Мері. Поглянувши на свіжі коржики та анчоуси на грінках, Мері Карсон зітхнула: — Любий отче, мені хочеться, щоб ви цього ранку помолилися за мене з особливим старанням. — Звіть мене Ральф, — сказав він і пустотливо додав: — Сумніваюся, чи зможу помолитися за вас іще старанніше, аніж я це роблю зазвичай, але спробую. — А ви вмієте зачаровувати! Чи це був тонкий натяк? Зазвичай мені байдуже до очевидності та однозначності чиїхось висловлювань, але з вами я завжди сумніваюся — а чи не сховане під очевидністю та однозначністю дещо глибше? Це як морквина перед віслюком. А що ви насправді про мене думаєте, отче де Брикасар? Звісно, я цього ніколи не дізнаюся, бо ви ніколи не будете достатньо безтактним, щоб сказати мені правду, чи не так? Цікаво, дуже цікаво… Але ви мусите за мене молитися. Бо я вже стара і на своєму віку грішила багато. — Старість підступно підкрадається до всіх нас, і, до речі, я теж грішив. Мері Карсон не втрималася і хихикнула. — Багато б я дала, щоби дізнатися про ваші гріхи! Справді багато. — На мить вона замовкла, а потім змінила тему. — Але тепер мені терміново потрібен головний скотар. — Як, знову? — За останній рік змінилося п’ятеро. Стає дедалі важче знайти пристойну людину. — Якщо чесно, то подейкують, начебто вас важко назвати щедрим та чуйним роботодавцем. — Ах ви ж нахабо! — сплеснула вона руками і розсміялася. — А хто придбав вам новісінького «даймлера», щоб вам не доводилося їздити верхи? — Зате як ревно я за вас молюся! — Якби Майкл мав хоча б половину вашої кмітливості та твердості характеру, то я, може, і покохала б його, — несподівано зауважила вона. Раптом на її обличчі відбилася злоба. — Ви гадаєте, що я не маю в цьому світі жодного родича і тому мушу заповісти свої гроші та землю матері-Церкві, чи не так? — Гадки не маю, — не зморгнувши оком відповів Ральф, наливаючи собі чаю. — Взагалі-то, я маю брата, а у нього багато синів — велика й щаслива родина. — Це так добре для вас, — стримано зауважив він. — Коли я вийшла заміж, то не мала за душею ані копійки, ані маєтності. Я знала, що ніколи не вийду вдало заміж в Ірландії, де жінці потрібне виховання й шляхетне походження, щоби зловити собі багатого чоловіка. Тому я гарувала, як проклята, щоби зібрати грошей на переїзд до країни, де багатії менш примхливі й перебірливі. Все, що я мала, коли сюди приїхала, це гарну зовнішність та фігуру, а ще — розум кмітливіший, аніж вважається нормальним для жінки. І всього цього вистачило, щоб захомутати Майкла Карсона, який був багатим йолопом. Він мене на руках носив аж до скону. — А як же ваш брат? — нагадав отець Ральф, побоюючись, що його співбесідниця відхиляється від теми. — Мій брат молодший за мене на двадцять років, тобто йому сорок п’ять. Ми з ним єдині й досі живі з усієї родини. Я його майже не знаю: він був іще малим дитинчам, коли я поїхала геть із Голвея. Тепер мій брат живе в Новій Зеландії, хоча, якщо він емігрував, щоб розбагатіти, це йому не вдалося. Та вчора ввечері, коли робітник із ферми приніс мені новину, що Артур Тевіот зібрав свої манатки і вшився геть, я раптом згадала про Педріка. Я лишилася сама, родини в мене немає, я старію. І мені подумалося, що Педрік — чоловік досвідчений, який знається на землі, але не має засобів, щоб придбати собі землю. І я подумала — а чому б не написати йому і не попросити його приїхати сюди разом зі своїми синами? Коли я помру, він успадкує Дрогеду й «Мікар лімітед», оскільки Педрік — мій єдиний живий родич, ближчий за двоюрідних братів та сестер, що лишилися в Ірландії. Вона всміхнулася. — А навіщо мені чекати, правда ж? Це було б дурістю з мого боку. Нехай він приїздить тепер, а не згодом, призвичаюється мати справу з вівцями, випасати їх на чорноземних долинах, бо тутешнє вівчарство, я впевнена, відрізняється від новозеландського. А коли мене не стане, він заступить на моє місце без найменших докорів сумління. Нахиливши голову, Мері Карсон упритул глянула на отця Ральфа. — Дивно, чому ви раніш про це не подумали, — зауважив він. — Та ні, я думала. Але донедавна мені здавалося, що тільки й бракує тут зграї стерв’ятників, які нетерпляче чекатимуть, доки я вріжу дуба. Одначе останнім часом я відчуваю, що день, коли я піду на той світ, набагато ближчий, аніж мені раніш здавалося, і тому мені думається, що…. Як би це сказати… Було б краще, якби мене оточували люди, рідні мені своєю плоттю та кров’ю. — А що сталося? Вам здається, що ви захворіли? — швидко спитав священик із непідробною тривогою в очах. Мері Карсон стенула плечима. — Я почуваюся прекрасно. Однак коли тобі виповнюється шістдесят п’ять, у цьому є щось зловісне. Раптом починаєш розуміти, що старість — не те, що колись має прийти. Вона вже тут. — Я розумію. Ви маєте рацію. Вам справді буде приємно чути голоси родичів у вашому домі. — Е, ні, вони тут не житимуть, — заперечила вона. — Вони мешкатимуть у будинку головного скотаря, розташованому в нижній течії річки, подалі від мене. Я не люблю дітей та їхні голоси. — А чи не надто образливо ви ставитеся до свого єдиного брата, Мері? Навіть якщо зважити на різницю між його віком і вашим? — Все дістанеться йому — нехай лишень заслужить цю спадщину, — грубо відказала вона.
