продаж виробникам шкіри, ланоліну, жирів та клею. Отак і сталося, що життя наповнило сенсом класику австралійської літератури. Для родини Клірі читання книжок стало важливішим, ніж будь-коли, бо жили вони на Дрогеді ізольовані від усього світу, і єдиною ланкою, яка забезпечувала з ним зв’язок, було магічне друковане слово. Але бібліотеки поблизу не було, як колись у Новій Зеландії, не можна було щотижня вирушати до містечка за поштою, газетами та стосом свіжих книжок, як колись у Новій Зеландії. Отець Ральф заповнив цю порожнечу, спустошивши бібліотеку в Джилленбоуні, а також свою власну та книжні полиці в монастирі. На свій превеликий подив він невдовзі виявив, що за допомогою Блуї Вільямса та його поштової вантажівки мимоволі організував цілу бібліотеку австралійської літератури. Вантажівка Вільямса безперервно розвозила книжки — потерті, засмальцьовані пальцями томики, які переміщалися сільськими дорогами від Дрогеди до Бугели, від Діббан-Діббана до Брейк-і-Пула, від Куннамутти до Іч-Візге. І їх із вдячністю хапали люди, спраглі до духовної поживи та можливості втекти від занудливої реальності. Книги, що припали до душі, завжди поверталися з великою неохотою, та отець Ральф із черницями ретельно реєстрували, які книжки і де затримувалися надовго, після чого отець Ральф замовляв у агенції новин міста Джилленбоун додаткові примірники і, й оком не зморгнувши, записував їх на рахунок Мері Карсон як подарунки, зроблені нею Товариству книголюбів при монастирі Святого Хреста. То були дні, коли окремим щасливцям зрідка випадало натрапити в книзі на цнотливий поцілунок, коли почуття читачів не збурювалися еротичними пасажами, тому демаркаційна лінія між книжками для дорослих та дітей була досить умовною. І читачеві віку Педді було не соромно зачитуватися книжками, які обожнювали і його діти. Серед цих книжок були «Крихітка Дот і кенгуру», цикл романів «Біллабонґ» про Джима, Нору та Воллі та безсмертне творіння місіс Енні Ганн «Ми з глушини». Вночі на кухні Клірі по черзі читали уголос вірші «Банджо» Патерсона та Кларенса Джеймса Денніса, із завмиранням серця слідкували за пригодами «Чоловіка зі Сніжної ріки», сміялися над «Сентиментальним хлопцем» та його Дорін, або крадькома витирали мимовільні сльози, пролиті над «Смішливою Мері» Джона О’Хари. Я листа йому писав, навмання той лист послав,
бо не знав я
Достеменно, де і як його знайти;
Написав-то, як зумів, в Лаклен, де його зустрів
Багатенько років тому; там він стригалем робив;
Тож в адресі я вказав (бо другої і не знав):
«Кленсі, що з ріки Розлив».
Ось приходить відповідь чудернацьким почерком,
(Наче пальцем писана, вмоченим в смолу),
Прислана вона була стригалем-напарником,
Я цю відповідь дослівно наведу:
«Нещодавно Кленсі до Квінсленду подався,
Бо туди худобу перегнати має,
Де ж він тепер їде і куди подівся,
Знати ми не можемо, та й ніхто не знає».
Враз малюю я у своїй
Збудженій фантазії
Образ мого приятеля верхи на коні,
Там, де шлях курний проліг
Скотарів із Заходу
Він жене собі худобу берегом ріки.
Ось і вечір, вівці біля броду,
З Куперкріка п’ють холодну воду…
Вівця за вівцею поволі чвалає,
А мій Кленсі їде ззаду
Та й пісню співає,
Тому і співає, що утіхи має,
Про які панок із міста й знати не знає.
Вітерець шепоче, тихо річка
